Всеволод Нестайко: Чарівний талісман (збірник)

Ми всі втрьох як закричимо:

— Ану киш! Ану геть звідси!

Орел на скелі сів, хижим оком на нас здивовано позирає — а це хто такі? Ще наче й усміхається глузливо Зібрали ми останні сили, схопили по каменюці, замахнулися. Аж тут чуємо:

— Хлопці, не робіть цього! — каже зі скелі Прометей Гаврилович. — Не можна його чіпати. Він до Червоної книги занесений.

Розгубилися ми.

— Він же вас терзає! — кажемо

— А хіба він винен? Дурний птах Людського розуму не має Придумали йому в міфі таку роль, він її й виконує

— А що ж робити? Як же тоді вас звільняти? — дивуємося ми.

— Не хвилюйтесь. Головне, що ви прийшли При вас він мене вже не зачепить Бачите? Сидить, не дзьобає Це він тільки на прикутих такий хоробрий А як бачить, що з'явилися вільні люди, то вже й замислився, чи не полетіти йому ліпше додому?

І справді, посидів іще трохи орел, покрутив головою, позираючи на нас, тоді крилами змахнув і полетів геть.

— О! А що я казав! — усміхнувся Прометей Гаврилович. — Тепер і про звільнення подумати можна Дряпайтеся сюди І оті каменюки, що в руках тримаєте, несіть.

Подряпалися ми до Прометея Гавриловича

Узяв він у нас із рук каменюки і почав тими каменюками щосили по ланцюгах гатити. Іскри враз посипалися, ми аж очі замружили, щоб не засліпило

А коли за мить глянули, бачимо — ланцюги вже розбиті, Прометей Гаврилович вільний, і в руках у нього горить смолоскип, від тих іскор запалений І такі в нього очі щасливі — наче сонця сяють Виструнчився він враз, ступив кілька кроків угору, простягнув руку зі смолоскипом, точнісінько як це роблять спортсмени, запалюючи олімпійський вогонь, і на горі спалахнуло полум'я — вогнище.

Дивимося, а навколо вогнища стоять усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем.

І всі всміхаються привітно й радісно.

І руки гріють біля вогню

Глянув я, і раптом знову, як тоді на дереві, якимсь таким знайомим здався мені отой кавказький краєвид…

Придивляюся — точно! Це ж наша альпійська гірка, тільки велетенська, в натуральному масштабі Знову!

І враз бачу — гігантський, на півнеба, черевик… Зі знайомим збитим носаком Мій!.. Наступив на скелю. Скеля зривається, з гуркотом летить униз. І ми летимо всі, провалюємось у моторошну темну прірву

На якусь мить втратив я свідомість. А коли отямився, дивлюсь — лежу на дні глибоченної ями Поряд дві якихось мавпи. Зирк на свої руки, ноги, а вони теж волохаті, мавпячі…

Такий мене жах охопив, аж серце зупинилося.

— Ми більше не будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у… — волаю щосили. Та слів не чути — лише дикі мавпячі звуки: — У-у!. У-у!.. У-у!.

Ну, все! Кінець!.

І тут у відповідь, як надія на порятунок, десь далеко-далеко пролунав шкільний дзвоник…

І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися…

Лесик був фантазер.