— Пробачте, мабуть, склероз… але я ніяк не можу пригадати, — Василь Денисович ніяково знизав плечима
— Не треба вибачатися Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам'ятати Ви були у восьмому класі, а я в четвертому
— А-а, тоді, звичайно… — розвів руками дід
— А от я вас чудово пам'ятаю Ви гриміли на всю школу Такі стіннівки малювали, що…
Дід опустив очі й мовчки махнув рукою У родині всі знали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього Сам він залюбки говорив про інших. А от розмови про себе завжди обривав. Чи то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, ніби то не справжні художники, а, так би мовити, ремісники… І дід не любив нікого переконувати.
Іваницький одразу це відчув:
— Розумію Не любите. Я й сам не люблю Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих слідопитів, які мене сюди привели
Всі здивовано перезирнулися
— Слідопити? Які слідопити? — спитав збентежено дід. — Не розумію.
— Зараз поясню, — сказав академік. — Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа… — він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш зі шкільного зошита в лінійку, розгорнув. — «Шановний… вибачте… звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школи, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете Тому ми й звертаємося з листом А що, як знову не зустрінемося…» Критика цілком справедлива, сприймаю, але… Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от… «Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вміщено статтю дівчинки з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирнадцять На щоці родимка Допоможіть встановити прізвище героя Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни Дуже просимо… Пробачте… Підписи…» Почав я думати, згадувати, перебирати в пам'яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни В сорок першому я перейшов до п'ятого класу Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять А Толику, пишуть, тринадцять-чотирнадцять. Ровесники Але хоч як я напружував пам'ять, не міг пригадати ні в п'ятих, ні в шостих класах Толика, який міг би малювати карикатури Та й узагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато Це тепер захоплюються дитячими малюнками Студії, виставки, міжнародні конкурси… А тоді… Щоправда, був один хлопець — редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу В сорок першому перейшов у дев'ятий І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше І звали його не Толик Звали його Вася… — Віктор Сергійович усміхнувся й глянув на діда.
Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий і наче переляканий.
І тоді раптом Лесиків тато не витримав:
— Батя! — вигукнув він. — Ну що ж ти, чесне слово!. Це ж ти. І родимка на щоці є, тільки під бородою не видно… І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював… — тато обернувся до Іваницького. — Через це і з Києва втік Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту Десь із півроку був сином полку Поки чуб не виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися «під нульовку», щоб здаватися молодшими Щоб у Німеччину не відправили. А потім у розвідці був До Берліна дійшов… Тільки не любить він, скромняга, про свої подвиги розмов…
— Безумство! Та які там подвиги! — махнув рукою дід. — Три карикатури намалював і уже — подвиги
— А чому все-таки Толик? — спитав Іваницький.
— Та знову ж таки — від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. То я всю окупацію Толиком і проходив, — дід зітхнув.
Лесику розпачі дивився на нього
Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її вони зЖорою знайшли на шкільному горищі! Знайшли й забули про неї А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому він такий… невдаха?
Лесик дивився на свого діда і наче не впізнавав його Наче то був не його дід, який змалку носив Лесика на руках, від якого так по-особливому пахло олійними фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка Лесик ніколи не думав, що в діда під бородою на щоці родимка А та родимка стала тепер наче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж нічого не знав… Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді «цінний чоловік», як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.
Читать дальше