— На мавп перетворилися, — підхоплює Агашкін. — Так, як казав Ясик Гриценко.
— Ну?! — дивуєшся ти
— А тепер вони в ямі сидять, вилізти не можуть Від шаблезубого тікали й попадали Я про тебе згадав: от коли був би Жора з нами, неодмінно щось придумав би, щоб витягти їх звідти
— Треба було їм якусь довгу гілляку простягти або щось накидати, щоб можна було вибратися.
— Ну, ти таки геній! — кажу я. — А ми й не додумалися.
Гілляки довгої там, по-моєму, не було, а от чогось назбирати, здається, можна
— Ага, — закивав Агашкін
— То, може, повернемося, — кажу я. — Пропадуть же! Шкода все-таки
— Гайда! — кажеш ти
Повернули ми назад.
І наче тепліше стало. Чи то від бігу зігрілися, чи від того, що тебе знайшли Що не кажи, утрьох — це не вдвох, утрьох завжди веселіше. Троє — це вже компанія.
Йдемо ми, ступаємо бадьоро, мало не співаємо.
Аж раптом помічаю — пейзаж якийсь незнайомий. Нетой пейзаж Не ті дерева, не ті кущі — все не те.
— Хлопці, — кажу, — по-моєму, ми не в той бік повертаємося
Спинилися ви з Агашкіним, роззираєтеся.
— Мда, — кажеш ти. — Щось не те
— Еге ж, — підтвердив Агашкін. — Не те.
Більше ми нічого сказати не встигли Бо враз попереду почулося могутнє рикання і з-за кущів вистромилася здоровенна страшнюча волохата голова печерного ведмедя.
Часу на обмін думками не було.
Ми рвучко повернули на сто вісімдесят градусів і дружно стартували, як на спринтерську дистанцію Відмінність тільки та, що спринтерська дистанція коротка, сто-двісті метрів, а ми не обмежували себе Коли тікаєш від смертельної небезпеки, ніколи не знаєш, скільки доведеться бігти — чотириста, вісімсот, півтори тисячі чи навіть марафон. Усе залежить від переслідувача, від його настрою, темпераменту й зацікавленості тобою.
Біжучи, я подумав, що спорт, особливо легка атлетика і біг із перешкодами, зародився дуже давно, саме в ті прадавні часи, у яких ми зараз перебували. І не останню роль у перших рекордах відіграли шаблезубий тигр чи печерний ведмідь
Але нам пощастило. Той печерний ведмідь, який нам зустрівся, був, мабуть, не голодний і нами не зацікавився
Бо не лише марафону, а й півтори тисячі метрів ми б уже не подолали.
Коли ми, знесилені, попадали нарешті на землю, навкруги була тиша, погоні не чути.
— Чилдрени, я більше не можу, — не витримав і заплакав Агашкін. — Не можу я більше. Це не життя Мука!.. Весь час тікаєш, весь час мерзнеш, весь час якесь стихійне лихо… Не можу!
Ти ж знаєш, Жоро, хоч би що казав Агашкін, йому чогось завжди хочеться заперечувати А тут я був із ним абсолютно згоден На сто відсотків
Нещасні ті первісні люди. Нещасне їхнє життя Без вогню, без даху над головою Щохвилини чекай якогось стихійного лиха: зливи, повені, урагану Щокроку підстерігають тебе якщо не шаблезубий тигр, то печерний ведмідь або безкрилий птах фороракос із дзьобом-сокирою. Яка несправедливість природи! Не дала людині ані гострих пазурів для захисту, ані ведмежої сили. Хоч лягай і вмирай
— А ви думали, — кажеш ти. — Важко Дуже важко було Але, щоб ви знали, саме через слабкість свою людина й стала людиною. Не маючи пазурів та іклів шаблезубих для захисту, мусила вона розвивати мозок, щоб розумом, хитрістю подолати ворогів Правда, на це еволюції довелося витратити не одну сотню тисяч років
— То що, мені чекати оті сотні тисяч років? — скривився Агашкін. — Я зараз хочу тепла й безпеки
— А чого ж ти, — кажу, — мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали і влаштували суд? Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб Прометея знову не засуджували? Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?.
У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо Жора сказав:
— Ні! Неправда! До чого тут Агашкін? Чого ти на нього напався? Хіба він винен? Це вже несправедливо!
Лесик знітився. Хотів щось казати…
І в цей час у двері подзвонили.
Розділ XIV,
у якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори Представницька делегація. Прихід таємничого незнайомця Розповідь діда
Усе, що ви прочитали про оті фантастичні пригоди Лесика (а з ним Жори, Агашкіна та інших), розповів він Жорі, починаючи з ранку і впродовж усього недільного дня.
Читать дальше