Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Що з тобою? — схвильовано запитала Валерія.

— Мовчи, мовчи, — прошепотів Спартак.

Раптом у глибокій тиші обоє ясно почули хор чистих і звучних молодих голосів, хоча до конклаву Валерії долітала тільки слабка, віддалена його луна. Хор співав десь далеко, на одній із чотирьох вулиць, які вели до будинку Сулли.

Широко розплющивши очі, Спартак завмер, ніби усе його життя залежало від цієї пісні. Валерія могла вловити й зрозуміти лише деякі грецькі слова. Вона мовчала, і на її блідому як алебастр, обличчі відбивалося страждання, написане на обличчі рудиарія, хоча вона й не розуміла причин його мук.

Обоє не вимовили ані слова, коли ж стих спів гладіаторів, Спартак схопив руки Валерії й, цілуючи їх, вимовив зі слізьми в голосі:

— Не можу… не можу… Валеріє… Моя Валеріє… пробач мені… Я не можу цілком належати тобі… бо сам собі не належу…

Валерія підхопилася, побачивши у цих словах натяк на якусь колишню любов рудиарія:

— Спартаку!.. Що ти сказав? Яка жінка може відняти в мене твоє серце?

— Не жінка… ні, — відповів гладіатор, сумно хитаючи головою, — не жінка заважає мені бути щасливим… найщасливішим з людей… Ні! Це… це… Ні, не можу сказати… Я зв'язаний священною й непорушною клятвою… Я більше не належу собі… І досить цього… Знай лише, — додав він, — вдалині від тебе, позбавлений твоїх божественних поцілунків… я буду нещасним… дуже нещасним… Найнещаснішим з людей.

— Що з тобою? Ти збожеволів? — злякано мовила Валерія, і, схопивши своїми маленькими руками голову Спартака, звівши брови, вона пильно вдивлялася в його очі, ніби бажаючи прочитати в них і зрозуміти, чи не втратив він глузду.

— Що ти говориш? Хто забороняє тобі належати мені, лише мені?.. Говори ж! Розсій мої сумніви, позбав мене мук, скажи мені — хто?.. Хто тобі забороняє?..

— Вислухай, вислухай мене, моя божественна Валеріє. Я не смію говорити… це не лише моя таємниця… знай лише, що ніяка інша жінка не може… не могла б змусити мене забути твої чари. Ти повинна це зрозуміти. Ти для мене вища й більша за будь-яку богиню.

— Але що ж із тобою? Якщо ти так любиш мене, чому говориш мені про твої страждання? — запитувала бідолашна жінка, ледве стримуючи ридання. — Чому не можеш довірити мені свою таємницю? Хіба ти сумніваєшся в моїй любові, у моїй відданості тобі? Хіба я мало надала тобі доказів? Хочеш ще?.. Говори… наказуй… Чого ти хочеш?..

— Які муки! — Спартак рвав на собі волосся, у розпачі ламав і кусав свої руки. — Любити, обожнювати найпрекраснішу з жінок, бути коханим і тікати від неї… не маючи права сказати їй… не маючи права нічого сказати… тому що… Я не можу… не можу… — закричав він у розпачі. — О, я не смію говорити!

Валерія, ридаючи, обійняла його. Він вирвався з її обіймів.

— Але я повернуся, повернуся… коли отримаю дозвіл порушити свою клятву… повернуся завтра, післязавтра, незабаром. Валеріє, це не моя таємниця. І ти пробачиш мене тоді й ще більше будеш любити… якщо ти можеш любити ще дужче, якщо існує почуття сильніше, аніж те, що зв'язує нас… Прощавай, прощавай, моя Валеріє!

І надлюдським зусиллям волі він змусив себе розтиснути обійми коханої жінки, що плакала у нього на грудях. Хитаючись, мов п'яний, Спартак вийшов з конклаву а Валерія, знепритомнівши од хвилювань, упала на підлогу.

За п'ятнадцять днів до березневих календ (15 лютого) 680 року від заснування Рима, майже через чотири роки після похорону Луція Корнелія Сулли, квірити святкували луперкалії. Це свято було започатковане Ромулом і Ремом на честь заснування Рима, а також на честь їхньої годувальниці Луперки й бога Пана, а крім того, на згадку про чудове дитинство братів.

Луперкалієм називалася печера або грот в гаю, присвячений богові Пану, що на схилі Палатинського пагорба. Ці свята пастухів існували ще за часів Аркади. Коли аркадійці переселилися у ці краї, то влаштовували на свята у честь бога Пана щось на кшталт ігор, які відбувалися на горі Лікії в Аркади.

Хай там як, а походження цих ігор достеменно не відоме. Відомо лише, що ці свята влаштовувалися завжди й не вважалися застарілими навіть в останні роки республіки. Цезар-диктатор навіть видав спеціальний декрет про святкування луперкалій. Руминальна смоківниця, що стояла перед луперкалієм, була священним деревом богів, бо, за переказом, вовчиця вигодувала Ромула й Рема під смоківницею, яка росла саме у цьому місці. Тому її і називають руминальною, тобто смоківницею-годувальницею. Коли перша смоківниця віджила своє, її замінили іншою, посадженою жерцями з усілякими урочистостями і щоразу, коли дерево гинуло від старості, його замінювали на інше. Серед римлян побутувало повір'я, що допоки зеленіє смоківниця-годувальниця, процвітатиме й Рим.