Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Знаю, знаю, — урвав його Цезар. І за мить, почухавши голову мізинцем лівої руки, щоб не зіпсувати зачіску, він вказівним пальцем правої покликав до себе Метробія.

— Слухай, — вимовив він.

Метробій негайно залишив своїх товаришів й квапливо підійшов до Цезаря. Один з мімів крикнув йому вслід:

— Чекаємо на тебе в харчевні Ескулапія!

— Зараз прийду, — відповів Метробій і, наблизившись до Цезаря з медоточивою посмішкою вимовив:

— Очевидно, якийсь бог захищає мені сьогодні, якщо він надає мені нагоду зробити тобі послугу, божественний Гаю, прикраса роду Юліїв.

Цезар презирливо посміхнувся й відповів:

— Послуга, про яку я хочу просити тебе, найдобріший Метробію, невеличка. Ти ж буваєш у будинку Гнея Юлія Норбана?

— Ще б пак! — хвалькувато вигукнув Метробій. — Наймиліший Норбан прихильний до мене… дуже… і віддавна… ще коли був живий мій знаменитий друг, безсмертний Луцій Корнелій Сулла…

На обличчі Цезаря промайнула ледве помітна гримаса відрази, але він одразу відповів з удаваною добродушністю:

— Ну, отож, а знаєш… — На мить він замислився, а потім сказав: Приходь до мене сьогодні на вечерю, Метробію. На дозвіллі я розповім тобі, у чому справа.

— Яке щастя!.. Яка честь!.. Як я вдячний тобі, о добросердечний Юлію!..

— Ну, годі, годі подяк! Іди, на тебе чекають приятелі. Увечері побачимося, — і величним жестом Цезар попрощався з Метробієм. Актор, розсипаючись у подяках і низьких уклонах, відійшов і попрямував в харчевню Ескулапія.

У привітальному жесті, у зневажливому тоні, яким розмовляв Цезар з Метробієм, позначився владний його характер. Тому що людина, до якої він звернувся, вирізнялася ницою догідливістю, а Цезар славився своїми перемогами над жіночими серцями, тому цілком можливо, що відомості, які він хотів отримати від Метробія, стосувалися якихось амурних справ.

Жарти, регіт і пожвавлення, що панували за столом, забили Метробієві баки, і він не зауважив, як швидко спливав час. За дві години бідаха вже ледь молов язиком, однак ще розумів, що опинився у небезпечному становищі: за годину він зовсім втратить здатність рухатися і не потрапить на вечерю до Цезаря. Вирішивши залишити співтрапезників, він важко зіперся обома долонями на стіл і випростався, попрощався з товариством, намагаючись пояснити, що повинен піти, бо на нього чекають — він вечеряє в Це… це… разя.

Обмовку комедіанта зустріли вибухом реготу, і коли Метробій, похитуючись, рушив до виходу, його до порога проводжали глузуваннями й уїдливими коментарями.

— Гарний ти будеш в «Церазя»! — кричав йому навздогін сусід.

— Бідолашний Метробій, у нього язик занімів! — кричав інший.

— Ні, не язик, а ноги, дивися, як хитається!

— Метробію, не танцюй, ти ж не на сцені!

— Тримайся прямо, Метробію, усі стіни витер!

Між тим Метробій уже вийшов на вулицю, бурмочучи про себе:

— Смій…тесь… смій…тесь, обшарпанці! А я… іду вечеряти до Цезаря… Він людина велика… чудова людина… Цезар… він любить ар… ар… артистів!.. Клянуся Юпітером Капі… Капі…толійським! Ніяк не втямлю… як це… як це трапилося… Це велітернське… туди підмішали… вони підступні… як душа Ев… Ев…тибіди!..

Метробій вирішив скористатися двома годинами, що були в його розпорядженні до вечері в Юлія Цезаря, аби повітря й рух допомогли йому отямитися від випитого. Думка була непогана й доводила, що Метробій не втратив здоровий глузд. Зупинившись на перехресті й похитуючись на непевних ногах, він бурмотів, приставивши вказівного пальця правої руки до чола:

— Куди б краще піти? На вершину? Там, звичайно, повітря свіже… а мені так спекотно… а календар мене запевнятиме… що лютий… зимовий місяць… Ох, лютий буває взимку?..

Так, бурмочучи під носа, Метробій рушив шляхом, що вів до Потрійних воріт.

Метробій як і раніше йшов зиґзаґами, хоча в голові в нього вже не так гуло — потроху вино вивітрювалося. Увійшовши під зелене шатро гаю, Метробій задоволено вдихнув на повні груди й заглибився у хащі в пошуках спокійного прохолодного куточка. Блукаючи стежками, він раптом побачив невеличку округлу галявину у середині гаю, а на галявині — крислате дерево. Він гепнувся на травичку, притулившись до стовбура вікового дерева. Повіки стали свинцевими — його здолала дрімота. Але, вражений якоюсь новою думкою, він раптом отямився, клацнув пальцями і промурмотів, ніби з кимсь розмовляючи:

— Так… прекрасне життя, от тільки б у струмочку замість чистої й холодної води текло фалернське… О, вода!.. Я не міг би змиритися із цим… Ні, ні, ніколи!.. Пити воду?.. Хай би я помер через кілька днів од туги!.. Вода!.. Яка нудьга!.. Несмачний напій!