Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Є ще один доказ: Метробій, безутішно горюючи про смерть свого друга й уважаючи за священний обов'язок помститися за зганьблену його честь, через десять або дванадцять днів після смерті Луція прийшов до мене й розповів про твій зв'язок зі Спартаком. Він привів рабиню, що сховала Метробія в кімнаті біля твого конклаву в палаці у Кумах, і там Метробій на власні очі бачив, як Спартак приходив до тебе пізно вночі.

— Годі! — скрикнула Валерія, тремтячи від думки, що її поцілунки, слова, таємниця її любові стали відомі нікчемній рабині й такій жалюгідній істоті як Метробій.

— Годі, Гортензію! Ти вже висловив свій осуд, тепер вислухай мене.

Вона встала, схрестила руки на грудях й, гордо піднявши голову, сказала:

— Так, я люблю Спартака, то що ж? Так, люблю, люблю його дуже!.. І що ж?

— О великі боги, великі боги! — вигукнув розгублений юртензій і в розпачі схопився за голову.

— Дай спокій богам, вони тебе не чують. Краще вислухай мене.

— Говори…

— Так, я любила, люблю й буду любити Спартака.

— Валеріє, замовкни! — урвав її Гортензій, гнівно дивлячись на неї.

— Так, люблю, люблю його й буду вічно любити, — наполегливо й зухвало повторювала Валерія. — І я запитую тебе: що з цього?

— Хай захистить тебе Юпітер, мені просто страшно за тебе, Валеріє, ти зовсім збожеволіла!..

— Ні, я лише жінка, що зважилася порушити ваші деспотичні закони, відкинула всі ваші безглузді забобони, зірвала усі нестерпні золоті ланцюги, у які ви, переможці світу, закували жінок! От чого я хочу й запевняю тебе, брате мій, що прагнення до цього не свідчить про втрату чи затьмарення розуму, а може, саме навпаки: це ознака просвітлення. Отже, мене звинувачує Метробій — цей мерзенний блазень, настільки підлий і гріховний, що викликає ревнощі у всіх жінок, чиї чоловіки зустрічаються з ним? Він мене звинувачує! Воістину неймовірно! Я не розумію, як ти, Гортензію, надаючи таку вагу звинуваченням Метробія, не запропонуєш сенат обрати його цензором душ. Він був би справді гідним цензором. Метробій, що охороняє цнотливих весталок! Вовк, що супроводжує ягнят на пасовище! Тільки цього не вистачає вашому мерзенному Риму, де Суллі, що зганьбив місто вбивствами, споруджують статуї й храми і де під покровом Законів дванадцяти таблиць йому було дозволено на моїх очах, поруч із моїми покоями проводити всі ночі в потворних оргіях. О закони нашої батьківщини! Які ви справедливі і як широко можна вас тлумачити!.. Ці закони мені теж дещо дозволяли: мені надавалося право залишатися спокійним свідком усього, що відбувається й навіть проливати сльози, але крадькома, в подушки овдовілого ложа, і, нарешті, право бути відкинутою будь-якого дня з єдиної причини — що я не дала спадкоємця своєму панові й володареві!

Обличчя Валерії спалахнуло від збудження.

— Так, звичайно, перед обличчям таких законів я порушила свій обов'язок… Я знаю… визнаю це… Але я не збираюся ані захищатися, ані просити пробачення: я порушила свій обов'язок, що не мала мужності піти від Сулли зі Спартаком.

— Отже, ти повстаєш проти законів нашої батьківщини, проти наших звичаїв, проти пристойності? — здивовано запитав великий оратор.

— Так, так, так… Повстаю, повстаю… відмовляюся від римського громадянства, від свого імені, від свого роду… Я нічого ні від кого не вимагаю… Виїду жити на відокремлену віллу у яку-небудь далеку провінцію, або ж у Фракію, у Родопські гори, зі Спартаком, і ви, всі мої родичі, більше не почуєте про мене… Тільки б бути вільною, бути самою собою, вільно розпоряджатися своїм серцем, своїми прихильностями.

Знесилена від хвилювання, від напливу бурхливих почуттів, Валерія сполотніла й упала на ложе, знеможена.

Гортензій довго дивився на сестру з жалем, а потім лагідно сказав їй:

— Я бачу, люба Валеріє, що ти погано почуваєшся.

— Я? — вигукнула матрона, швидко підвівшись. — Ні, ні, я почуваюся цілком добре, я…

— Ні, Валеріє, повір мені, ти нездорова… Ти така схвильована. Це позбавляє тебе тверезої ясності розуму, необхідної у розмові про такі серйозні речі.

— Але я…

— Відкладімо нашу бесіду до завтра, до післязавтра, до слушного моменту.

— Але попереджаю тебе, я все вирішила.

— Добре, добре… Ми ще про це поговоримо… А поки я молю богів, аби вони не позбавили тебе свого заступництва, і прощаюся з тобою. Привіт тобі, Валеріє, привіт!

— Привіт тобі, Гортензію.

Оратор вийшов із конклаву. Валерія залишилася сама, занурена в глибокі, сумні роздуми. Від цих смутних думок її відволік Спартак. Увійшовши в конклав, він кинувся до ніг Валерії та, обіймаючи, цілуючи її, дякував їй за любов до нього. Раптом він здригнувся, вирвався з обіймів Валерії й, відразу сполотнівши, насторожився, ніби зосереджено прислухався до чогось.