Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Ох! — радісно вигукнула Валерія, і очі її засяяли. — Про таке я завжди мріяла. Так довго й марно мріяла. Спартаку, ти любиш мене так, як говориш? Та чи завжди будеш любити мене?

— Так, так! Завжди! — відповів він, тремтячи від хвилювання. Потім, опустившись на коліна, він стис руки Валерії у своїх руках і, покриваючи їх поцілунками, говорив: — Завжди буду вклонятися тобі, моя богине, якщо навіть… коли навіть…

Він більше не міг вимовити ані слова й розридався.

— Що з тобою? Що трапилося? Чому ти плачеш?.. Спартаку… скажи мені… скажи, — тривожно повторювала Валерія, вдивляючись в очі рудиарія, і цілувала його в чоло, притискала до свого серця.

Раптом хтось тихо постукав у двері.

— Устань, — шепнула йому Валерія; і, придушивши, наскільки могла, своє хвилювання й додавши твердості голосу запитала: — Що тобі, Мірцо?

— Прийшов Гортензій, він запитує тебе, — відповіла за дверима рабиня.

— Вже? — вигукнула Валерія й додала: — Нехай зачекає хвилинку, попроси його трохи зачекати…

— Добре, пані…

Валерія прислухалася і, лише стихли кроки, квапливо вимовила:

— Ну от, він уже прийшов… тому я так хвилювалася, очікуючи на тебе… тому я й запитала, чи готовий ти усім пожертвувати заради мене… Адже йому… Гортензію… все відомо… Він знає, що ми любимо одне одного…

— Не може бути!.. Як же?.. Звідки?.. — схвильовано вигукнув Спартак.

— Мовчи!.. Я нічого не знаю… Сьогодні він проронив кілька слів про це… Обіцяв прийти ввечері… Сховайся… тут… у цій кімнаті, — вказала Валерія, піднявши завісу на дверях, — тебе ніхто не побачить, а ти все почуєш… і тоді ти дізнаєшся, як любить тебе Валерія.

Сховавши рудиарія в сусідній кімнаті, вона додала пошепки:

— Що б не трапилося — жодного слова й руху. Чуєш? Не видай себе, поки я не покличу.

Опустивши портьєру, вона приклала обидві руки до серця, ніби хотіла заглушити його биття, сіла на ложе і гукнула рабині, аби та запросила Гортензія.

За мить знаменитий оратор з неголеною п'ятнадцять днів бородою, у сірій туніці й темного кольору тозі, насупивши брови, поважно увійшов у конклав своєї сестри.

— Привіт тобі, милий Гортензію, — привіталася Валерія.

— Привіт тобі, сестро, — відповів Гортензій з явним невдоволенням. І поринув у тривалу мовчанку.

— Сідай і не гнівайся, дорогий брате, говори зі мною щиро й відверто.

— Мене спіткало величезне горе — смерть нашого улюбленого Сулли, але, певно, цього було мало, — і додалося ще одне незаслужене нещастя: мені довелося дізнатися, що донька моєї матері, забувши повагу до себе самої, до роду Мессала, до шлюбного ложа Сулли, вкрила себе ганьбою, вступивши в ганебний зв'язок з гладіатором. О Валеріє, сестро моя!.. Що ти наробила!..

— Ти ганиш мене, Гортензію, і слова твої дуже образливі. Але перш ніж захищатися, я хочу запитати тебе, — бо маю право це знати, — звідки це обвинувачення?

Гортензій підняв голову, обтер чоло рукою й уривчасто відповів:

— З багатьох місць… Через шість або сім днів по смерті Сулли Хрісогон передав мені от цього листа, — Гортензій подав Валерії зім'ятий папірус. Вона негайно розгорнула його й прочитала:

«Луцію Корнелію Суллі, Імператорові, Диктаторові, Щасливому, Улюбленцеві Венери, дружній привіт.

Тепер замість звичайних слів: „Стережися собаки!“ — ти міг би написати на дверях свого будинку: „Стережися змії!“, точніше: „Стережися змій!“ — бо не одна, а дві змії влаштували собі гніздо під твоїм дахом: Валерія й Спартак. Не піддавайся першому пориву гніву, простеж за ними, і в нічний час, у годину співу півнів, ти переконаєшся у тому, що твоє ім'я паплюжать, твоє шлюбне ложе ганьблять, знущаються над наймогутнішою у світі людиною, що вселяє всім страх і трепет. Хай збережуть тебе боги на довгі роки і позбавлять подібних нещасть».

На перших рядках листа кров прихлинула до обличчя Валерії, коли ж вона прочитала його до кінця, воскова блідість розлилася її обличчям.

— Від кого Хрісогон отримав цього листа? — запитала вона глухим голосом і стисла зуби.

— На жаль, він ніяк не міг згадати, хто йому передав цього листа і від кого він. Пам'ятає тільки, що раб, який доставив листа, прибув у Куми через кілька хвилин після смерті Сулли. Хрісогон був тоді в такому розпачі й такий схвильований, що, одержавши листа, машинально взяв його, і тільки через шість днів прочитав. Він не пам'ятає, як і від кого його отримав.

— Я не переконуватиму тебе, — після хвилинного мовчання спокійно сказала Валерія, — що безіменний лист — не доказ і на його підставі ти, Гортензію, брате мій, не можеш обвинувачувати мене, Валерію Мессалу, вдову Сулли…