Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Гучними оплесками зустріли слова Марка Емілія Лепіда і плебеї, і сенатори. Тисячі й тисячі голосів палко привітали консула. Тисячі інших громадян, головним чином Корнелії, протестували. Почалися взаємні погрози, лунали прокльони, образи. Все це закінчилося би кровопролиттям, якби оратори не потисли одне одному руки і не закликали всіх до порядку й спокою.

Через кілька годин після раптової смерті Сулли, коли на віллі колишнього диктатора панував переполох, з Капуї приїхала людина, судячи із зовнішності й одягу — гладіатор. Він одразу ж запитав, де можна побачити Спартака. Приїжджий вирізнявся величезним зростом, геркулесовою статурою і, безсумнівно, мав неабияку фізичну силу. Він був майже потворним: обличчя смагляве, темне, порите віспою, у грубих його рисах застиг похмурий вираз. Щось люте, звіряче було в його чорних живих очах. Враження дикості довершувала густа грива каштанового волосся і запущена борода. І все ж, попри таку страхітливу зовнішність, цей велетень одразу прихиляв до себе: відчувалося, що він людина безстрашна, груба, але щира, дика — і все ж сповнена шляхетної гордості. Поки раб бігав за Спартаком у школу гладіаторів, приїжджий прогулювався алеєю, що вела від палацу Сулли до гладіаторської школи, і розглядав чудесні статуї, що прикрашали віллу.

Не минуло й чверті години, як раб повернувся, а слідом за ним швидким кроком майже біг Спартак.

— Ну, Еномаю, розповідай новини!

— Новини старі, — відповів гладіатор приємним, звучним голосом. — Як на мене, той, хто не діє й нічого не хоче робити, — негідний ледар. Спартаку, друже, час нам взяти мечі й підняти прапор повстання!

— Замовчи, Еномаю! Клянуся богами, заступниками германців, ти хочеш загубити нашу справу!

— Навпаки, я хочу, щоб вона увінчалася великою перемогою…

— Запальна голово! Хіба криками справі допоможеш? Треба діяти обережно, розсудливо — тільки так ми доможемося успіху.

— Доможемося успіху? Але коли ж? От що мені треба знати. Я хочу, щоб це відбулося за мого життя, на моїх очах.

— Ми піднімемося, коли змова дозріє.

— Дозріє? Згодом… коли-небудь… А знаєш, що прискорює дозрівання таких плодів, як змова й плани повстання? Сміливість, мужність, зухвалість! Досить баритися! Почнемо, а там, от побачиш, все піде своїм ходом!

— Вислухай мене… Наберися терпіння. Скільки чоловіків вдалося тобі залучити за ці три місяці у школі Лентула Батіата?

— Сто тридцять.

— Сто тридцять із десяти тисяч гладіаторів!.. І тобі вже здається, що плід наших зусиль дозрів? Або, принаймні, насіння проросло й пустило паростки, і зусилля наші не минули марно?

— Лише спалахне повстання, приєднаються всі гладіатори. Відбудеться те, що буває з вишнями: одна тягне за собою іншу.

— Та як же вони можуть приєднатися до нас, не знаючи — хто ми, до чого прагнемо, якими засобами збираємося здійснити свій план? Перемога буде реальною відповідно до довіри наших товаришів.

Шалений Еномай нічого не відповів, він обмірковував ці слова. Спартак додав:

— Наприклад, ти, Еномаю… Ти дужий, сміливий, вартий десяти тисяч гладіаторів у школі Лентула Батіата, а що ти встиг зробити за цей час? Скільки чоловіків ти зібрав і залучив у наш Союз? Чи багатьом відома суть задуманої нами справи? Хіба немає таких, хто не дуже довіряє тобі й побоюється твоєї неприборканої вдачі й твого легкодумства? А чи багато із тих, хто знає Крікса або мене, ставляться до нас із повагою й цінують нас?

— Саме так, бо я не такий учений, як ти, і не вмію говорити так переконливо, тому ти й повинен бути серед нас. І я домігся — правда, не без зусиль, — щоб наш ланіста Батіат запросив тебе викладачем фехтування у свою школу. Дивися, от його лист. Він запрошує тебе в Капую. — Еномай витяг з-за пояса тонкий сувій папірусу й подав його Спартаку У Спартака спалахнули очі, він схопив сувій, зірвав печатку й нетерпляче заходився читати листа, у якому ланіста Батіат запрошує його до своєї школи гладіаторів у Капую.

— То чому ж ти, божевільний Еномаю, не дав мені листа одразу по приїзді, а стільки часу витратив на балачки? Адже саме цього я й чекав, хоча боявся сподіватися. Там, там, серед десяти тисяч товаришів по нещастю, моє місце! — вигукував гладіатор, сяючи від радості та сповнений ентузіазму. — Там я поступово переговорю з кожним окремо й з усіма разом, я запалю в них ту віру, що зігріває мої груди. Звідти в призначений день за умовним знаком виступить армія у десять тисяч бійців!