Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Я щасливий, що ти такий задоволений. А як зрадіють сто тридцять наших товаришів, що вступили в Союз! Вони з нетерпінням чекають і сподіваються на тебе.

— Це погано. Вони надто нетерплячі…

— От ти переїдеш до нас і заспокоїш наших бешкетників.

— Але ж це найближчі друзі й, виходить, такі ж шалені, як і ти… Так, так, розумію. Справді, моє перебування в Капуї буде корисним, або ж вони загублять усю справу. Я стримаю їх від необачних спалахів.

— Спартаку, клянуся, я відданий тобі всією душею, я буду слухатися тебе й у всьому стану тобі вірним помічником.

Запала тиша.

Еномай пильно дивився на Спартака, і зазвичай суворий його погляд висловлював ніжність і любов. Раптом він вигукнув:

— А знаєш, Спартаку, відтоді як ми зустрілися вперше, — більше місяця тому, на зборах у Путеолах, — ти став вродливішим і якимсь жіночнішим… Пробач мені, я не те хотів сказати… просто ти пом'якшав… слово «жіночніший» тут не пасує…

По цих словах Еномай раптом замовк, бо Спартак одразу сполотнів і, провівши рукою по чолу, стиха вимовив кілька слів — так тихо, що гігант Еномай не розчув їх:

— Великі боги! А як же вона?..

І нещасний рудиарій, якого любов до волі, спрага відплати й надія на перемогу дуже розхвилювали, раптом згас, принишк і стояв мовчки, віддавшись владі спогадів. Мовчання тривало довго. Спартак, занурений у сумні думки, не вимовив ані слова. У душі в нього точилася болісна боротьба, груди його важко здіймалися. Еномай, не порушуючи його міркувань, стояв, схрестивши на грудях руки, і зі співчуттям дивився на стражденне обличчя рудиарія. Нарешті він не витримав і, намагаючись не зачепити товариша, сказав м'яко й сердечно:

— Виходить, ти залишаєш нас, Спартаку?

— Ні, ні, ніколи! Ніколи!.. — фракієць підняв на Еномая свої ясні блакитні очі, на яких виступили сльози. — Швидше я залишу сестру, швидше залишу… — і, запнувшись, продовжував: — Все я кину, усе… але ніколи не залишу справи… Ніколи!.. Ніколи!.. — і, перегодом, додав: — Не зважай на мене, Еномаю… Іди за мною. Хоча сьогодні в домі Сулли день найглибшої жалоби, на кухні ми знайдемо харчів для тебе. Але гляди, жодного слова про наш союз, жодного вибуху гніву, жодного прокльону!..

По цих словах Спартак повів гладіатора до палацу.

На тринадцятий день після опублікування постанови сенату про похорони Луція Корнелія Сулли за рахунок держави й про врочисті, царські почесті, похоронний хід, що супроводжував тіло Сулли, вирушив з вілли диктатора до Рима, міста на семи пагорбах. Ушанувати покійного з'їхалися з усіх кінців Італії. Коли похоронна колісниця рушила з Кум, попереду й за нею йшли, крім консула Лутація Катулла, двохсот сенаторів і такої ж кількості римських вершників, усі патриції з Кум, Капуї, Байї, Геркуланума, Неаполя, Помпеї, Путеол, Літерна й інших міст і сіл Кампаньї. Тут були представники всіх муніципій [24] Муніципія — місто, завойоване Римом. і міст Італії, двадцять чотири ліктори, консульські прапори, орли всіх легіонів, що боролися за Суллу, і понад п'ятдесят тисяч легіонерів, що добровільно прибули у всеозброєнні, щоб віддати останню шану полководцеві. Кілька тисяч відпущеників із триби Корнеліїв, що прибули з Рима, йшли за колісницею в жалобному вбранні. Йшли численні загони сурмачів, флейтистів і кифаристів, тисячі матрон у сірих столах і в суворій жалобі, рухалися нескінченні юрби прибулих у Куми з різних місцевостей Італії.

Десять днів повільно рухався похоронний хід. У кожному селищі, у кожному місті до нього приєднувалися люди й, примножуючи його ряди, надавали процесії ще більшої врочистості й небачених пишнот.

У Римі все вже підготувались до похоронної церемонії. Ноші опустили поруч із багаттям. Підійшла Валерія, закрила небіжчикові очі й, відповідно до звичаю, вклала йому в рот мідну монету, якою він мав сплатити Харонові за перевіз через хвилі Ахеронта. Потім удова поцілувала померлого в губи й, за звичаєм, вимовила: «Прощавай! У порядку, визначеному природою, і ми всі підемо за тобою». Музики заграли сумні мелодії, під їхні звуки віктимари [25] Віктимарій — слуга на жертвоприношенні. принесли в жертву безліч тварин, кров яких, змішану з молоком, медом і вином, розприскали по землі навколо багаття. Опісля почали лити в багаття запашні олії, кидати різні ароматичні речовини. Величезна кількість вінків із квітів і лаврів укрила багаття й лягла широким шаром довкола нього.

І тоді розпочався бій гладіаторів зі школи Сулли. Не брав участі у ньому лише один Арторікс. На прохання Спартака Валерія наказала йому залишатися в Кумах. Незабаром усі гладіатори впали мертвими, бо у похоронних боях не можна було дарувати життя жодному із цих нещасних. Коли похоронні обряди було закінчено, Помпей Великий узяв смолоскип з рук лібитинарія і, щоб віддати найвищу почесть померлому другові, сам побажав підпалити похоронне багаття, на якому спочивало тіло Сулли.