Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— А тепер вислухай мене, Требонію, — звернувся Катиліна до колишнього ланісти.

— Слухаю тебе уважно.

Гладіатори дивилися на Катиліну й зрідка пошепки обмінювалися схвальними зауваженнями з приводу його фізичної сили, могутніх рук з набряклими вузлуватими м'язами, а він тим часом тихо вів бесіду із Требонієм.

— Я чув, — мовив Требоній. — Це міняйло Езефор, у якого крамниця на розі Священної й Нової вулиці…

— Саме так. Ти сходи туди й, ніби через бажання зробити Езефору послугу, натякни, що йому загрожує небезпека, якщо він не відмовиться від свого наміру викликати мене до претора для негайної сплати п'ятисот тисяч сестерціїв, які я йому винен.

— Зрозумів, зрозумів.

— Скажи йому, що, зустрічаючись із гладіаторами, ти чув, як вони перешіптувалися між собою про те, що багато кого з молодих патриціїв, пов'язаних зі мною дружбою і вдячних мені за щедрі дарунки й за пільги, завербували, — зрозуміло, таємно від мене, — цілий маніпул гладіаторів. І збираються зіграти з ним поганий жарт…

— Я все зрозумів, Катиліно, не сумнівайся. Виконаю твоє доручення якнайкраще.

Тим часом Лутація поставила на стіл фалернське вино. Його розлили по чашах і зауважили, що воно таки непогане, та все ж недостатньо витримане.

— Як тобі смакує вино, о славетний Катиліно? — запитала Лутація.

— Гарне вино.

— Воно зберігається із часів консульства Луція Марція Філіпа й Секста Юлія Цезаря.

— Усього лише дванадцять років! — вигукнув Катиліна. Зачувши імена цих консулів, він поринув у глибоку задуму. Пильно дивлячись широко відкритими очима на стіл, він машинально крутив у руці олов'яну виделку. На якийсь час довкола запанувала тиша, Катиліна також мовчав.

Судячи з того, як раптово спалахнули вогнем його очі, затремтіли руки, судома пробігала по обличчю й здулася жила на чолі, в душі Катиліни, очевидно, відбувалася боротьба почуттів, і якісь похмурі думки роїлися в його мозку. Чоловік прямий і відкритий, він залишався таким і в хвилини прояву своєї жорстокості. Він не хотів, та й не міг сховати бурю, що розходилася у його грудях, і вона, як у дзеркалі, відбивалася на його виразному обличчі.

— Про що ти думаєш, Катиліно?

— Ти чимось засмучений? — запитав його Требоній.

— Старе згадав, — відповів Катиліна, не відводячи погляду від столу й нервово покручуючи у руках виделку. — Я пригадав, що того ж року, коли була запечатана амфора цього фалернського, у портику свого будинку було підло вбито Лівія Друза та Луція Апулея Сатурніна, а за кілька років до того жорстоко вбиті Тиберій і Гай Гракхи — чоловіки найчистішої душі, гордість нашої батьківщини! І всі вони загинули за ту саму справу — за справу незаможних і пригноблених, і всіх їх погубили ті самі тиранічні руки — руки підлих оптиматів [22] Оптимат — представник політичної течії у Стародавньому Римі. .

І, хвильку подумавши, він вигукнув:

— Чи можливо, щоб у заповітах великих богів було написано, що пригноблені ніколи не знатимуть спокою, що незаможні завжди будуть позбавлені хліба, що земля має бути розділена на два табори — вовків і ягнят?

— Ні! Клянуся всіма богами Олімпу! — закричав Спартак громоподібним голосом і гупнув великим своїм кулаком по столу. Обличчя його у цю мить висловлювало усю глибоку ненависть і гнів, які він відчував.

Катиліна здригнувся й подивився на Спартака. Той заговорив вже спокійніше, могутнім зусиллям волі придушивши своє хвилювання.

— Ні, великі боги не могли допустити у своїх заповітах таку несправедливість!

Знову запала тиша, яку увірвав Катиліна. В його голосі лунали сум і жаль:

— Бідолашний Друз… Я знав його… Він був дуже молодий… шляхетний і сильний духом чоловік. Природа щедро наділила його здібностями, а він став жертвою зради й насильства.

— І я його пам'ятаю, — сказав Требоній. — Пам'ятаю, як він виголошував промову в коміції, коли знову пропонував затвердити аграрні закони. Виступаючи проти патриціїв, він сказав: «При вашій жадібності незабаром ви залишите народу тільки бруд і повітря».

— Найлютішим його ворогом був консул Луцій Марцій Філіп, — додав Катиліна, — одного разу народ повстав проти нього, і Філіпа убили б, якби Друз не врятував його, повівши у в'язницю.

— Він трошки запізнився: у Філіпа все обличчя було в синцях, а з носа текла кров.

— Розповідали, — продовжував Катиліна, — що Друз, побачивши закривавленого Філіпа, вигукнув: «Це зовсім не кров, а підлива до дроздів», натякаючи цим на огидні оргії, яким щоночі віддавався Філіп.