Рафаелло Джованьйолі - Спартак

На щастя, у цю хвилину Лутація Одноока та її рабиня, ефіопка Азур, внесли й поставили на стіл два величезних тарелі битків. На них жадібно накинулися дві найбільші компанії з числа тих, що зібралися в таверні.

Одразу запанувала тиша. Щасливчики, що першими отримали їжу, пожадливо наминали битки. А в цей час за іншими столами грали в кості, перемішуючи гру із грубим богохульством і розмовами на злободенну тему — про бій гладіаторів у цирку. Вільні громадяни розповідали про видовище тим, хто належав до стану рабів і не допускався у цирк. Усі звеличували до небес мужність і силу Спартака.

Лутація снувала туди-сюди, подавала на столи ковбасу. Помалу в таверні Венери Лібітіни запанувала тиша. Першим порушив мовчання старий гладіатор.

— Я двадцять два роки бився в амфітеатрах і цирках, — голосно сказав він. — Мене, щоправда, трішки продірявили, розпороли й знову зшили, а все ж я врятувався, виходить, хоробрістю й силою мене не обділили боги. Але, скажу вам, я ще не зустрічав і не бачив такого гладіатора, такого силача й такого фехтувальника, як Спартак Непереможний!

— Якби він народися римлянином, — додав заступницьким тоном атлет Гай Тауривій (сам він народився в Римі), — його можна було б записати в герої.

— Шкода, що він варвар! — вигукнув Емілій Варин, вродливий юнак років двадцяти, хоча його обличчя вже зборознили зморшки — сліди розпусного життя, що зістарили його раніше часу.

— Ну й щасливець же цей Спартак! — додав старий легіонер, що боровся в Африці. Чоло його борознив широкий рубець, а через рану в нозі він скульгавів. — Хоч він і дезертир, а йому подарували волю! Чи чувана річ! Сулла, мабуть, був у доброму гуморі, от і розщедрився!

— От, мабуть, злився ланіста Акціан! — сказав старий гладіатор.

— Так, він усім плакався: пограбували, розорили, загубили!..

— Нічого, за свій товар він отримав дзвінку монету!

— Так, твоя правда, товар був гарний! Такі молодці — один кращий за іншого!

— Що й казати, товар був гарний, але двісті двадцять тисяч сестерціїв теж чималі гроші.

— Ще й які! Присягаюсь Юпітером Статором!

— Геркулесом присягаюсь! — вигукнув атлет. — Мені б ці грошики! Як же мені хочеться пізнати владу золота!

— Ти?.. А ми що ж? Ти думаєш, Тауривію, ми не зуміли б насолодитися, роздобувши двісті двадцять тисяч сестерціїв?

— Смітити грішми неважко, та не всяк уміє зібрати їх.

— Тільки не переконуйте мене, що Суллі непосильною працею дісталися його багатства!

— Він почав з того, що отримав спадщину від однієї жінки… з Нікополя…

— Вона вже була в літах, коли закохалася в нього. А він був тоді ще молодий і якщо не гарний, то, принаймні, не такий потворний, як тепер.

— Помираючи, вона заповіла йому всі свої скарби.

— А в молодості він був бідний. Я знав одного громадянина, у якого Сулла довго жив у будинку на хлібі, — сказав атлет, — він отримував три тисячі сестерціїв на рік.

— У війні з Мітрідатом, при облозі й узятті Афін Сулла зумів захопити левову частку здобичі. От тоді він і примножив свої статки. А потім настали часи проскрипцій, і за наказом Сулли було вбито сімнадцять консулів, шість преторів, шістдесят едилів і квесторів, триста сенаторів, тисяча шістсот вершників і сімдесят тисяч громадян. І як ви думаєте, куди пішло все їхнє майно? У скарбницю? А Суллі так-таки нічого й не перепало?

— Хотілося б мені отримати хоча б найменшу дещицю того, що йому дісталося в часи проскрипції!

— І все ж, — задумливо сказав Емілій Варин, схильний у цей вечір пофілософствувати, — нехай Сулла з бідняка перетворився на багатія, нехай він піднявся з невідомості й став диктатором Риму, тріумфатором, нехай йому спорудили золоту статую перед рострами з надписом: «Корнелій Сулла Щасливий, імператор», а все ж ця всемогутня людина страждає на невиліковну хворобу, яку не в змозі перемогти ні золото, ні науки.

Слова ці справили глибоке враження на весь набрід, що зібрався тут; і всі одноголосно вигукнули:

— Так, точно, точно!..

— Так йому й треба! — злостиво крикнув кульгавий легіонер, що боровся у військах Гая Марія в Африці й благоговів перед його пам'яттю. — Заслужив! Хай страждає. Він — скажений звір, чудовисько в людській подобі! Це далася взнаки пролита ним кров шести тисяч самнітів. Вони здалися Суллі за умови збереження їм життя, і всіх цих шість тисяч людей було вбито у цирку. Коли в них метали стріли, сенатори, що зібралися в курії Гостилія, зачувши несамовиті лементи нещасних, од страху посхоплювалися з місць, а Сулла преспокійно продовжував промову й лише холодно зауважив сенаторам, щоб ті слухали його уважно й не переймалися тим, що відбувається назовні: там провчають купку негідників.