Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Ну ж бо, Фавсте, повтори при такому знаменитому громадянинові, як Помпей Великий, божевільні свої слова, які ти вимовив третього дня у школі. Адже ти говорив, що твій батько дуже добре вчинив, що позбавив римлян волі і став тираном нашої батьківщини. Мені б хотілося почути це від тебе ще раз. За ці слова я розбив тобі кулаком обличчя, і синці ще й досі на ньому. Тепер я вгачу тобі ще раз, та вже сильніше!

Такі слова й дії дванадцятирічного хлопчика, його рішучість і залізна воля вразили всіх довкола. Кассій марно чекав від супротивника відповіді: Фавст схилив голову перед дивною мужністю хлопчика, котрий не побоявся зачепити і вилаяти сина володаря Риму. І Кассій, шанобливо вклонившись Помпею, а також Меммію й Лукрецію, вийшов із цирку зі своїм вихователем.

Саме у цей час із рядів, розташованих над Ворітьми смерті, виходив юнак років двадцяти шести, одягнений у дуже довгу тогу, що закривала його худі ноги. Він був високий на зріст і мав величну, міцну статуру, хоча обличчя його було хворобливим і ніжним. Уставши з лави, він попрощався зі своєю сусідкою, молодою жінкою, оточеною шанувальниками — юними патриціями й вишукано одягненими чепурунами:

— Прощавай, Галеріє, — сказав юнак, цілуючи руку красуні.

— Прощавай, Марку Туллій, — відповіла вона. — Не забудь, післязавтра в театрі Аполлона дають «Електру» Софокла, і я там беру участь. Приходь.

— Прийду обов'язково.

— Будь здоровий! Прощавай, Туллію! — вигукнули одночасно кілька людей.

— Прощавай, Ціцероне, — сказав, стискаючи йому руку, гарний і статний чоловік років п'ятдесятьох п'яти, нарум'янений і напахощений.

— Нехай захищає тебе Талія, майстерний Езопе, — відповів юнак, стискаючи руку великому акторові.

Підійшовши до дуже вродливого чоловіка років сорока, що сидів поруч із Іалерією, він також потис йому руку промовивши:

— Хай розвіваються над тобою всі дев'ять муз, неперевершений Квінте Росцій, найулюбленіший із моїх друзів.

Ціцерон відійшов повільно, з вишуканою ввічливістю пробираючись крізь юрбу, що заполонила всі проходи, й попрямував до того місця біля Тріумфальних воріт, де сиділи два племінники Марка Порція Катона Цензора.

— Невже, о великі боги, те, що розповідають про тебе, правда? — запитав із подивом Ціцерон юного Катона.

— Так, правда, — відповів, насупившись, хлопчик. — А хіба я не був правий?

— Ти був правий, о найхоробріший із юнаків, — тихо відповів Ціцерон, цілуючи Катона в чоло, — але, на жаль, не завжди можна вголос говорити правду, нерідко право повинне поступатися перед силою.

І обидва на секунду замовкли.

— Але як так сталося, що?.. — запитав Туллій Сарпедона, наставника обох юнаків.

— Через щоденні вбивства, що відбувалися за наказом Сулли, — увірвав його Сарпедон, — я повинен був раз на місяць бувати в диктатора з двома своїми вихованцями, аби Сулла, з його божевільною пристрастю до винищування, ставився до них прихильно, вважав їх у числі своїх друзів і щоб йому на думку не спало занести їх до проскрипційних списків. Сулла справді завжди приймав їх прихильно й відпускав із привітними словами. Якось, вийшовши від нього й перетинаючи Форум, ми почули несамовиті стогони, що лунали з-під склепіння Мамертинської в'язниці…

— І я запитав у Сарпедона, — перебив його Катон: — «Хто це кричить?» — «Це громадяни, яких убивають за наказом Сулли», — відповів він мені. «За що ж їх убивають?» — запитав я. «За те, що вони люблять волю й віддані їй».

— Тоді цей безумець, — сказав Сарпедон, у свою чергу перебиваючи Катона, — сказав мені дуже голосно, так, що, на жаль, чули всі довкола: «Чому ти не дав мені меча, адже кілька хвилин тому я міг убити лютого тирана моєї батьківщини?»

Перегодом Сарпедон додав:

— Тому що чутки про це дійшли до тебе…

— Багато хто чув про це, — відповів Ціцерон, — про мужність хлопчика розповідають із захопленням…

— А якщо, йому на лихо, це дійде до Сулли? — вигукнув у розпачі Сарпедон.

— Що мені до того? — презирливо вимовив, насупивши брови, Катон. — Усе, що я сказав, я можу повторити у присутності того, перед ким ви всі тріпочете. Хоча я ще дуже молодий, присягаюсь усіма богами Олімпу, мене він не змусить тремтіти!

Ціцерон і Сарпедон, вражені, перезирнулися, а хлопчик з наснагою вигукнув:

— Якби на мені була вже тога!

— Що ж тоді зробив би ти, безумцю? — запитав Ціцерон, але миттю додав: — Чи замовкнеш ти вже нарешті?!

— Я б викликав на суд Луція Корнелія Суллу й всенародно висунув йому обвинувачення…