Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Волю хороброму Спартаку! — лунало звідусіль.

Очі гладіатора заблищали незвичайним блиском. Він сполотнів й приклав руку до серця, ніби бажаючи вгамувати його скажені удари, викликані цими словами, цією надією.

— Волю, волю! — повторювали тисячі голосів.

— Воля! — прошепотів ледь чутно гладіатор. — Воля!.. О боги Олімпу, не допустіть, щоб це виявилося сном! — І вії його зволожилися слізьми.

— Ні, ні! Він утік з наших легіонів, — пролунав гучний голос. — Не можна давати волю дезертирові!

І тоді багато хто із глядачів, що програли парі через відвагу Спартака, закричали з ненавистю:

— Ні, ні! Він дезертир!

Обличчям фракійця пробігла судома. Він різко повернув голову в той бік, звідки пролунав звинувачувальний вигук. Але тисячі й тисячі голосів кричали:

— Волю, волю, волю Спартаку!..

Неможливо описати почуття гладіатора в ті хвилини, коли вирішувалося питання всього його життя. Тривога, болісне очікування відбилися на його блідому втомленому обличчі, у грі м'язів і блиску очей, які красномовно виказували боротьбу розпачу й надії. Ця людина, що півтори години боролася зі смертю й на жодну секунду не втрачала цілковитого контролю над собою… Людина, що боролася проти чотирьох і не втрачала надії на порятунок… Гладіатор, котрий убив дванадцять чи й чотирнадцять своїх товаришів по нещастю, не виказуючи свого хвилювання, раптом відчув, що в нього підкосилися ноги, і, щоб не впасти на арені цирку, він сперся на плече одного з лораріїв, які з'явилися забирати трупи.

— Волю, волю! — продовжувала шаленіти юрба.

— Він її гідний! — сказав Катиліна на вухо Суллі.

— І він її удостоїться! — вигукнула Валерія, якою у цю мить захоплено милувався Сулла.

— Ви цього хочете? — вимовив Сулла, запитально дивлячись в очі Валерії, що світилися любов'ю, ніжністю, жалем: здавалося, вона благала про милість до гладіатора. — Добре. Хай буде так!

Сулла схилив голову на знак згоди, і Спартак отримав волю під гучні оплески глядачів.

— Ти вільний! — сказав лорарій Спартаку. — Сулла дарує тобі волю.

Спартак не відповідав, не рухався й боявся розплющити очі, щоб не зникла мрія, боявся обману й не зважувався повірити своєму щастю.

— Лиходію, ти розорив мене своєю хоробрістю! — прошепотів хтось над його вухом.

Від цих слів Спартак отямився, розплющив очі й подивився на ланісту Акціана, — господар Спартака з'явився на арену разом із лораріями привітати гладіатора, сподіваючись, що той залишиться його власністю. Тепер же Акціан проклинав хоробрість фракійця — найдурніше милосердя народу й великодушність Сулли позбавили його дванадцяти тисяч сестерціїв.

Слова ланісти переконали фракійця у тому, що це не сон. Він велично випростався на весь свій гігантський зріст, уклонився — спочатку Суллі, потім народу й через двері, що ведуть до камер, пішов з арени під новий вибух оплесків.

— Ні, ні, не боги створили все навколишнє, — саме у цю мить сказав Тіт Лукрецій Кар, відновлюючи бесіду, що він вів із юним Кассієм і молодим Гаєм Меммієм Гемеллом. Гай Меммій Гемелл палко любив літературу, мистецтво й захоплювався філософією. Згодом Лукрецій присвятив йому свою поему «De rerum naturae» («Про природу речей»), над якою він міркував уже в цей час.

— Але хто ж тоді створив світ? — запитав Кассій.

— Вічний рух матерії й поєднання невидимих молекулярних тіл. Адже ти бачиш на землі й на небі масу тіл і, не розуміючи схованих начал, уважаєш, що всі вони створені богами. Ніколи ніщо не могло й не може виникнути з нічого.

— Що ж таке тоді Юпітер, Юнона, Сатурн? — запитав вражений Кассій, якому дуже подобалося слухати міркування Лукреція.

— Це усе породження людського неуцтва й страху. Я познайомлю тебе, мій любий хлопчику, з єдино правдивим вченням — з творами великого Епікура, котрий не боявся ані грому небесного, ані землетрусів, що наводять на людей жах, ні могутності богів, ні уявних блискавок. Борючись із закоренілими забобонами, він, сповнений нелюдської відваги, насмілився проникнути в найзагадковіші таїни природи й у ній відкрив походження і природу речей.

У цю хвилину вихователь Кассія нагадав йому про наказ батька повернутися додому до смерку й поквапив хлопчика. Той слухняно підвівся. За ним піднялися Лукрецій і Меммій, і всі вони пішли вниз сходами до найближчого запасного виходу. Однак щоб потрапити туди, Кассій та його друзі мали пройти повз те місце, де сидів Фавст, син Сулли. Біля нього стояв Помпей Великий, котрий, залишивши оппідум, прийшов сюди привітати знайомих матрон і друзів. Кассій пробіг було повз нього, але, раптом зупинившись, звернувся до Фавста: