Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Місячне сяйво освітило знекровлене обличчя гладіатора, таке ж прекрасне, як і за життя, і маленький солдат, по обличчю якого лилися гарячі сльози, з голосними риданнями притулився вустами до неживого обличчя, зворушливо вкриваючи його ніжними поцілунками. Воїном цим була Мірца. Коли гладіатори були остаточно розгромлені, Мірці вдалося вислизнути від тих, кому її доручив Спартак.

Вона повернулася на місце битви, не сподіваючись побачити живими ні Спартака, ні Арторікса, але в сумній упевненості, що знайде хоча б їхні тіла й попрощається з дорогими їй чоловіками.

— О Спартаку!.. Брате мій!.. — вигукувала дівчина слабким голосом, пестячи й цілуючи обличчя Спартака. — Яким довелось мені побачити тебе! Яке горе! Що зробили вони із твоїм прекрасним тілом! Скільки ран на тобі… скільки крові!..

Дівчина замовкла. Раптом пролунав стогін, він вирізнявся з-поміж інших, у цій похмурій тиші.

— Невже я не побачу більше твоїх очей, якими ти так лагідно дивився на мене? Не побачу більше, любий брате мій, твоєї прекрасної усмішки, яка світлом доброти і ніжності осявала твоє шляхетне обличчя? Не почую більше твого звучного голосу, дорогих мені слів подяки за мої малі турботи про тебе!.. О брате мій… о брате мій… не побачу більше, не почую! О Спартаку, любий брате мій!

У цю хвилину до неї знову долинув стогін.

Дівчина не рухалася, як і раніше цілуючи обличчя бездиханного Спартака. Втретє почувся стогін, і тепер можна було розрізнити слова. Дівчина піднялася, напружуючи слух. Вона почула, як хтось повільно вимовив її ім'я. Тоді вона підхопилася, тремтіння пробігло по всьому її тілу, краплі холодного поту виступили на чолі, очі розширилися від жаху, і вона голосно запитала, сама не знаючи кого, начебто її могли тут почути:

— Іменем богів!.. Хто це?.. Хто кличе мене?

Відповіді не було.

Мірца завмерла нерухомо, погляд її зупинився, ніби вона скам'яніла.

— Мірцо!.. Рідна моя Мірцо!.. — цього разу чітко вимовив хтось.

— Ох! Що ж це? — радісно скрикнула дівчина. — Невже це ти, Арторіксе?

Перестрибуючи через трупи, вона підбігла до того місця, де лежав, потопаючи у власній крові, Арторікс. Обличчя його було бліде й холодне, час від часу він повільно розплющував очі, котрі поволі затуманювала смерть.

Мірца впала перед ним на коліна і, вкриваючи його обличчя поцілунками, кричала:

— О… ти живий… коханий мій, обожнюваний Арторіксе!.. Я врятую тебе… я зігрію тебе своїм подихом… перев'яжу твої рани… перенесу в безпечне місце…

Від дотику палаючих губ і жару поцілунків умираючий отямився й, ледве розплющивши очі, вимовив слабким голосом:

— Вже… ми вже зустрілися? Так… незабаром? Виходить, ми в Елісії, моя люба Мірцо? Але чому… так холодно… в Елісії?..

— Ні, — вигукнула у пориві палкої любові дівчина, пестячи його, — ні, ми не в Елісії… Це я, я, твоя Мірца… ти живий… будеш жити… бо я хочу, щоб ти залишився живий… Мені потрібне твоє життя, адже ти залишишся жити, мій коханий?..

Галл заплющив очі, ніби побоюючись, щоб не зникло це дивовижне видіння. Але палкі поцілунки дівчини розсіяли його дрімоту, і, розплющивши очі, що на мить зажевріли живим вогнем, і обіймаючи слабкими руками шию Мірци, він прошепотів:

— Значить, це правда?.. Я ще живий… і мені даровано… перед смертю… невимовну… насолоду твоїх поцілунків?..

— Так, так, тобі, тобі, мій Арторіксе… але ти не повинен померти… я твоя… твоя… всім серцем.

— О, я помираю щасливим!.. Гез… почув мої благання… — голос Арторікса дедалі слабшав, хвилювання радості виснажили його останні життєві сили.

— Мірцо!.. — вигукнув він, цілуючи дівчину. — Я… помираю…

Дівчина вустами відчула, як затремтіли його губи, і, почувши важкий і хрипкий подих, та зрозумівши, що її коханий згасає, вона прошепотіла:

— Не помирай… почекай мене… помремо разом і разом підемо в Елісій!..

Вона вихопила з піхов меча, що висів на поясі Арторікса, і, не здригнувшись, твердою рукою встромила його собі в сонну артерію, звідки ключем бризнула кров.

— З тобою, — шепотіла вона, міцно обіймаючи коханого юнака, — я помираю, з тобою увійду в обитель блаженних.

— Що… ти зробила?.. — ледве чутно запитав умираючий.

— Я розділяю твою долю… коханий мій…

Удар клинка розрізав найважливішу для життя артерію. Дівчина ще тісніше пригорнула юнака до своїх грудей, і, зливши свої вуста в бажаному поцілунку, після короткої агонії закохані випустили дух.

У цю хвилину два гладіатори, обережно крокуючи полем, підійшли до того місця, де лежав Спартак, і, піднявши його труп, загорнули в широке вовняне покривало темного кольору. Один із них тримав труп за ноги, другий підтримував голову. Не без зусиль винесли вони його з поля бою. Пройшовши понад дві милі, вони вийшли на дорогу, де на них чекав віз, запряжений двома волами. Поклавши на цей сільський віз тіло фракійця, вони прикрили його безліччю мішків із зерном, звалених на землі біля воза, щоб приховати тіло Спартака від сторонніх очей.