Рафаелло Джованьйолі - Спартак

У центрі загинув молодий, гарний Теулопік, із великою відвагою борючись на чолі свого легіону. Розбита наголову кіннота бачила, як упав, вражений десятьма стрілами, її хоробрий командир Мамілій.

Надвечір бій усе ще тривав. Виснажені й поранені гладіатори так само чинили опір, але це вже були не мужні люди, а дикі звірі.

Спартак не відступив ні на крок, він пробився вперед із тисячею воїнів, що оточували його, клином урізався в ряди шостого римського легіону. Трибун Мамерк, за яким ішли хоробрі ветерани Марія й Сулли, кинувся на Спартака й одразу ж упав від його меча. Блискавично вражав меч фракійця, і за кілька хвилин упали два центуріони й вісім чи десять деканів, які намагалися показати солдатам, як варто відбивати ворога. Вони не могли подати їм жодного іншого прикладу крім власної загибелі.

Пліч-о-пліч зі Спартаком бився нумідієць Вісбальд, начальник одинадцятого легіону, виявляючи надзвичайну мужність і хоробрість. Навколо цих двох могутніх людей нагромаджувалися сотні знівечених трупів. Поле бою заволокли сутінки, однак римляни, які, здавалося б, могли вважати себе переможцями, змушені були продовжувати бій. Незабаром зійшов місяць і освітив своїм блідим сяєвом похмуру картину кривавого побоїща.

Полягло понад тридцять тисяч гладіаторів. Упереміж із ними на великому полі лежало вісімнадцять тисяч римлян. Битва закінчилася. Після бою, який тривав вісім годин, втомлені й змучені п'ятнадцять чи шістнадцять тисяч уцілілих гладіаторів відходили до прилеглих гір і пагорбів.

Тільки в одному місці усе ще кипів лютий бій, усе ще не була вгамована спрага крові. Бій відбувався в центрі поля: тисяча воїнів, що оточували Спартака, боролися з такою силою, що, здавалося, ніколи не виснажаться.

— Крассе, де ти? — волав час від часу Спартак уривчастим голосом. — Ти обіцяв вступити у двобій зі мною!.. Де ж ти, Крассе?

Уже дві години тому Спартак наказав забрати з поля бою Мірцу, яка проливала гіркі сльози. Її довелося відвести силою. Спартак знав, що йому призначено померти, але йому було б важко бути присутнім при загибелі сестри. Так само не хотілося, щоб і вона стала свідком його смерті. Минула ще година. Щит Спартака зрешетило градом пущених у нього дротиків. На його очах упали останні його друзі, що билися поруч із ним — Вісбальд і Арторікс. Падаючи, він із ніжністю звернувся до свого друга:

— Спартаку! В Елісії… побачу тебе серед…

Спартак бився один проти семисот чи восьмисот ворогів, що зімкнулися довкола нього живим кільцем. Вкритий ранами, він стояв серед сотень трупів, нагромаджених довкола нього. Очі його блищали, голос був подібний до грому. Зі швидкістю блискавки він обертав меча, наводячи на всіх жах, наносячи удари й убиваючи всіх тих, хто насмілювався напасти на нього. Але кинутий у нього з відстані дванадцяти кроків дротик важко поранив його у ліве стегно. Він упав на ліве коліно й, перекинувши у бік ворогів свій щит, продовжував розмахувати мечем з нелюдською мужністю. Нарешті, уражений сімома чи вісьмома дротиками, кинутими в нього з відстані десяти кроків, він упав горілиць і встиг вимовити одне тільки слово: «Ва…ле…рія…» — і випустив дух. Охоплені подивом, мовчки оточили його римляни, що бачили, як він боровся. Від першої до останньої хвилини він бився як личить героєві, і загинув смертю героя.

Так закінчила своє життя ця незвичайна людина, у якій поєднувалися високі якості душі, неабиякий розум, неприборкана відвага, надзвичайна мужність і глибока мудрість — усі якості, необхідні для того, аби він міг стати одним із найбільш прославлених полководців, справи якого історія передавала б з покоління в покоління.

За дві години римляни пішли у свій табір. Похмуру тишу що панувала на бойовищі під сумним місячним світлом, порушували тільки стогони поранених і вмираючих, що лежали упереміж з мерцями. По цій рівнині тинялася якась тінь, ледве пробираючись серед тіл, якими було засіяне поле. Повільно й обережно просувалася вона до того місця, де точився найдовший бій. Коли на неї падало місячне світло, тінь іскрилася яскравим блиском. Це був воїн, шолом і збруя якого блищали у сяєві місяця. Це був, напевно, гладіатор або римлянин. Воїн довго ходив полем, поки не дійшов до того місця, де було нагромаджено найбільше трупів і де поліг Спартак.

Тут воїн зупинився. Він був стрункий, невеличкий на зріст. Схиливши голову, він розглядав неживі тіла, поки нарешті розшукав труп полководця гладіаторів і опустився перед ним на коліна. Не без зусиль піднявши його біляву голову, він поклав її на труп одного з римських центуріонів, якого вразив своєю рукою Спартак.