Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Виказуючи Крассу належні знаки поваги, його провели через вітальню палацу, потім через атрій коридором, що вів у невелику картинну галерею. Почувши шум кроків, на порозі галереї з'явився Спартак; він жестом наказав гладіаторам вийти, і, підносячи праву руку до губ на знак вітання, промовив: «Привіт тобі, славний Марку Крассе!» — і з цими словами відступив у глиб галереї, даючи дорогу римському полководцеві. Той поштиво відповів на уклін і сказав, входячи в галерею: «Привіт і тобі, доблесний Спартаку!»

Полководці стояли один навпроти одного, кожен мовчки розглядаючи опонента. Гладіатор зростом був на цілу голову вищий за патриція. Його шия, голова, струнка й мужня атлетична фігура була невигідним контрастом для Марка Красса, людини середнього зросту і дещо гладкої.

Спартак уважно розглядав суворі й різкі лінії смаглявого, суто римського обличчя Красса, його коротку шию, широкі плечі й міцні, але криві в колінах ноги, а Красс милувався величною поставою, спритністю рухів і красою геркулесової статури Спартака, шляхетністю його високого чола, очима, в яких світилися чесність і прямота, як і у всіх рисах його прекрасного обличчя.

Найдивнішим було для Красса, і він дуже через це злився на самого себе, що він ніяк не міг позбутися почуття глибокої поваги, що йому мимовільно вселяла ця людина. Першим порушив мовчання Спартак, м'яким голосом запитавши Красса:

— Скажи, Крассе, чи не здається тобі, що ця війна занадто затяглася?

Римлянин зам'явся, зволікаючи з відповіддю, а потім сказав:

— Так, вона тягнеться надто довго.

— Чи не здається тобі, що ми могли б покласти їй кінець? — знову запитав гладіатор.

Жовтувато-сірі очі Красса метнули яскраву іскру, і він запитав:

— Але як?

— Уклавши мир.

— Мир? — здивовано перепитав Красс.

— А чому б і ні?

— Та… тому що… яким же чином можна було б укласти цей мир?

— Іменем Геркулеса! Так, як належить укладати мир воюючим сторонам.

— А, — вигукнув Красс із глузливою посмішкою, — так, як укладали мир з Ганнібалом, з Антіохом, з Мітрідатом?..

— А чому б і не так? — з ледве помітною іронією запитав фракієць.

— Бо… бо… — з відтінком презирства, а разом з тим і зніяковіння відповів римський полководець. — Бо… Хіба ви воююча сторона?

— У нас зібралося багато народів, що воюють проти римської тиранії.

— Он як! Присягаюсь Марсом Карателем, — глумливо вигукнув Красс, заклавши ліву руку за золотий перев'яз, — я завжди вважав вас нахабною юрбою підлих рабів, що обурилися проти свого законного володаря.

— Підлих, кажеш? — спокійно відповів Спартак. — Ні, ми раби вашого несправедливого й безглуздого насильства, але не підлі… А щодо законності вашого права володіти нами, то краще облишмо цю розмову.

— Отже, — сказав Красс, — ти хотів би укласти мир із Римом, так само, якби ти був Ганнібалом або Мітрідатом? Які ж провінції ти хочеш отримати? Яке відшкодування ти вимагаєш за військові витрати?

Очі Спартака спалахнули гнівом. Він уже відкрив було рота, щоб належним чином відповісти Крассу, але, підніс ліву руку до губ і стримався. Кілька разів провів він правою рукою по чолу, а потім сказав:

— Я не збирався ні сперечатися з тобою, Крассе, ні ображати тебе, ні вислухувати твої образи.

— А тобі хіба не здається образливим для величі римського народу домовлятися про укладання миру з рабами й гладіаторами-заколотниками? Треба народитися на берегах Тибру, щоб відчути ганебність такої пропозиції! Ти, на жаль, не народився римлянином, — хоча заслуговував би на це, Спартаку, запевняю тебе, — і не можеш повністю зрозуміти й оцінити всю вагу великої образи, якої ти мені завдав.

— А тобі твоя гордість, властива від народження латинській расі, не дозволяє зрозуміти образу, завдану не мені, не моїм товаришам по зброї, а роду людському, великим богам, адже ти вважаєш усі народи на землі нижчими расами, швидше близькими до тварин, аніж до людей.

І знову в картинній галереї запала мовчанка. Після декількох хвилин міркування Красс звів голову і сказав, дивлячись на Спартака:

— Ти вкрай виснажився і просиш миру, бо більше не можеш пручатися. Гаразд, які ж твої умови?

— У мене шістдесят тисяч вояків. І тобі, й Риму відома їхня хоробрість… По всій Італії стогнуть мільйони рабів, закутих вами в ланцюги. Усі вони постійно поповнюють і поповнюватимуть мої легіони. Війна триває ось уже три роки і, можливо, триватиме ще десять, вона може перетворитися на полум'я, що спалить Рим. Я стомився, але не знесилений.