Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— І поки ти живий, він не переможе нас.

— Арторіксе, але ж я лише людина!

— Ні, ні, ти наш ідеал, наш прапор, наша міць! Від тебе променить світло, яке надихає нас, дає силу й наснагу, вселяє віру. О, нехай боги збережуть тебе на довгі роки, з тобою ми здобудемо перемогу!

— Ти віриш у це? — запитав Спартак, похитавши головою, і на губах його з'явилась сумна посмішка.

— А чому б нам не перемогти?

— Бо з десяти мільйонів рабів, що стогнуть у кайданах по всій Італії, не набереться й ста тисяч, що взяли зброю в руки й прийшли до нас. Бо наші ідеї не проникли в маси і не зігріли серця знедолених. Якщо і є надія на перемогу, то лише за межами Італії. Тут же нам призначено загинути, тут ми помремо.

Якийсь час він мовчав, потім вимовив, глибоко зітхнувши:

— Нехай же кров, пролита нами за святу справу, не буде пролита даремно, нехай наші діяння служитимуть шляхетним прикладом нашим нащадкам.

У цю хвилину центуріон повідомив Спартаку, що три тисячі пращників, далматів і іллірійців з римського табору підійшли до преторських воріт і наполегливо просять прийняти їх у ряди побратимів.

Спартак замислився й не відразу відповів на прохання трьох тисяч дезертирів: можливо, він сумнівався в них, а може, не хотів подати поганий приклад своїм солдатам, приділивши увагу перебіжчикам, немов вони були мужні воїни. Він підійшов до воріт табору і сказав їм, що не належить солдату залишати свої прапори. Сприяти втечі й приймати у свої ряди втікачів з ворожого табору не тільки соромно для полководця, але й може стати поганим прикладом для солдатів, якщо вже в їхні ряди приймають тих, хто зрадив своєму прапору і війську. І він відмовив їм.

Через тиждень після цих подій надвечір декани й центуріони обійшли всі намети гладіаторів, передаючи наказ Спартака: не очікуючи сигналу, тихо знятися з табору. А вершники, за наказом верховного ватажка, вирушили у ближні ліси, захопивши із собою сокири. Уночі вони привезли на своїх конях у табір багато колод.

Скориставшись негодою, Спартак наказав запалити в таборі вогні — вже два дні в протоці й на околицях безупинно йшов дощ зі снігом. У цілковитому мороці, під пронизливе завивання вітру, він тихо рушив до того місця, де Красс велів копати рів. На краю цього рову ще не було споруджено стіни. Спартак наказав закидати рів стовбурами дерев, привезеними його вершниками, а на ці колоди шість тисяч легіонерів наклали стільки ж заздалегідь заготовлених мішків із землею. Тепер по рову могли пройти легіони гладіаторів. Їм було наказано йти без упину просто до Кавлона.

Спартак із вершниками причаївся у лісі біля ворожого табору й опівдні наступного дня врізався зі своїми вершниками в ряди римських легіонів, що вийшли за харчами в околиці, і за якихось півгодини знищив понад чотири тисячі римських солдатів. Римляни були вражені, побачивши, що ті, кого вони ще тільки вчора ввечері, здавалося б, замкнули між морем і стіною, що несподівано виросла перед ними, нападають з тилу. А коли вони узялися до зброї, щоб прийти на допомогу розбитим римським легіонам, фракієць зі своїми вершниками зник, прямуючи у Кавлон.

— Присягаюсь усіма богами пекла! — закричав Марк Красс, ударивши себе кулаком по голові. — Та що ж це таке?.. Щойно він, здається, потрапив у залізне кільце, як враз вислизає з моїх рук. Я розбив, знищив його військо, а він збирає нове й нападає на мене ще з більшою силою. Я повідомляю, що війна закінчується, а вона спалахує з новою силою!.. Великі боги! Це злий дух, не інакше! Вампір, що жадає крові! Ненаситний вовк-перевертень, що пожирає живих істот!

— Ні, він просто великий полководець, — відповів молодий Катон, призначений контуберналом Красса за дисциплінованість, витривалість і стійкість, а також за відвагу, виявлену ним у цій війні.

Не тямлячись од гніву, Марк Красс, косо глянувши на сміливого юнака, здавалося, хотів різко відповісти йому, але, помалу заспокоївшись, сказав своїм звичайним тоном:

— Думаю, що ти правий, хоробрий юначе. Ми можемо переслідувати його, але наздогнати не можемо. Він летить стрімко, немов хорт або олень, а не людина!.. А раптом він зі своїми вісімдесятьма тисячами кинеться на Рим? О, великі боги!.. Яка несподіванка!.. Яка велика небезпека!.. Як її уникнути? Що робити?

Усі мовчали, і тільки через деякий час у відповідь на запитання полководця вони висловили ті ж сумніви, що й він. Усі вважали за необхідне, щоб Красс написав сенату, що війна набрала серйозніших обертів, і щоб покінчити з нею раз та назавжди, необхідно надіслати проти гладіаторів, крім війська, яким керує Красс, ще й ті легіони, які недавно привів у Рим Гней Помпей. Необхідно надіслати також і ті війська, які боролися проти Мітрідата під керівництвом Луція Ліцинія Лукулла, що нині поверталися в Італію. Оточивши Спартака з трьох боків арміями по сто тисяч воїнів у кожній, можна буде за кілька днів закінчити ганебну війну із гладіаторами. Хоча Крассу було неприємно надсилати таке повідомлення, він все ж відправив у Рим гінців і з усім своїм військом кинувся навздогін Спартакові.