Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Молодець, Аскубаре… Непогано…

— Так і зробимо.

Тим часом стривожена Евтибіда ходила довкола, немов прагнучи прискорити наближення світанку. Вона сподівалась, що Мірца в цей час вийде з міста і вирушить до храму. Час здавався їй вічністю. Нарешті вона побачила, що густі хмари почали слабко забарвлюватися у блідий жовтогарячий колір. Вона зітхнула з полегшенням: це були перші провісники зорі. Вона знову глянула на дорогу, що веде до будиночка, і тихенько пішла у бік аванпосту. Та не ступила вона й двохсот кроків, як приглушений, але грізний голос змусив її зупинитися, окликнувши:

— Хто йде?

Це патруль гладіаторів вийшов на світанку оглянути околиці. Евтибіда, нічого не відповідаючи, повернулася спиною до патруля і спробувала безшумно й швидко вислизнути в гай. Патруль, не отримавши відповіді, рушив туди, де зникла Евтибіда. Незабаром утікачка наблизилися до гаю, на межі якого з натягнутими луками стояли каппадокійці.

— Ти чуєш шум кроків? — запитав Аскубар Ерцідана.

— Чую.

— Будь напоготові.

— Зараз же пущу стрілу.

Світанок уже розсіював густий морок ночі, але раби, не цілком ясно розпізнавали, хто це був, і помітили тільки маленького воїна, що швидко наближався до них.

— Це вона, — ледь чутно сказав Аскубар.

— Так… на ній панцир… шолом… фігура маленька… Це неодмінно жінка.

— Це вона… вона.

І каппадокійці, прицілившись, одночасно спустили тятиву лука. Обидві стріли зі свистом вилетіли і вп'ялися — одна у білу шию, а друга, пробивши срібний панцир, у груди Евтибіди.

Довгий, пронизливий, несамовитий крик пролунав слідом за цим. Аскубар і Ерцідан одразу почули шум кроків і гучний наказ: «До зброї!..»

Обидва каппадокійці кинулися тікати у напрямку римського табору, а деканові й чотирьом гладіаторам перепинило шлях тіло Евтибіди, що впала на дорогу й тепер лежала у калюжі крові. Грекиня голосно стогнала й хрипіла, але не могла вимовити жодного слова.

Гладіатори нахилилися над тілом, і, піднімаючи її з землі, всі п'ятеро одночасно запитували, хто вона і як її поранили.

Тим часом сонце вже зійшло, і гладіатори, поклавши Евтибіду край шляху, притулили її спиною до стовбура дуба. Вони зняли з неї шолом і, побачивши, що по плечах умираючої розсипалося густе руде волосся, вигукнули в один голос:

— Жінка!

Вони нахилилися над нею й, подивившись в обличчя, що вкрилося смертельною блідістю, відразу впізнали:

— Евтибіда!..

У цю мить прибіг маніпул гладіаторів. Усі скупчилися навколо тіла пораненої.

— Якщо вона поранена, значить, хтось поранив її, — сказав центуріон, що командував маніпулом. — Нехай п'ятдесят чоловіків рушають на пошуки вбивць, вони не могли далеко втекти.

П'ятдесят гладіаторів побігли до храму Геркулеса Оліварія.

Інші оточили вмираючу. Панцир її був весь у крові, яка сочилася струмком. Гладіатори з похмурими обличчями мовчки стежили за агонією жінки, що принесла їм стільки нещасть і горя. Обличчя куртизанки посиніло, вона увесь час металася, притуляючи голову то до одного, то до другого плеча, видаючи божевільні стогони. Вона здіймала руки, ніби бажаючи піднести їх до шиї, але вони відразу безсило падали, її рот конвульсивно відкривався, ніби вона силувалася щось сказати.

— Евтибідо! Проклята зраднице! — після кількох хвилин мовчання похмуро й суворо вигукнув центуріон. — Що ти робила тут? У таку ранню пору? Хто поранив тебе? Нічого зрозуміти не можу… але я здогадуюся про якийсь новий страшний задум… жертвою якого за дивним збігом обставин стала ти сама.

З посинілих губ Евтибіди вирвався ще жахливіший стогін: вона руками вказала гладіаторам, щоб вони відійшли убік.

— Ні! — закричав центуріон, проклинаючи її. — Ти своєю зрадою загубила сорок тисяч наших братів… Ми повинні нагадати тобі твої злочини і зробити твою агонію ще страшнішою, — цим ми вмилостивимо їхні невідомщені тіні.

Евтибіда схилила голову на груди, і якби не уривчасте дихання, то можна було б подумати, що вона померла. У цю хвилину з'явилися всі п'ятдесят гладіаторів, що переслідували каппадокійців. Вони привели із собою Ерцідана. Він був поранений стрілою в стегно. Аскубару вдалося втекти.

Каппадокієць розповів усе, що знав, і тоді гладіатори зрозуміли, як усе сталося.

— Що трапилося? — пролунав жіночий голос.

Це була Мірца: у супроводі Цетуль вона йшла в храм Геркулеса.

— Стріли, які проклята Евтибіда підготувала тобі, завдяки щасливому втручанню якогось бога, можливо Геркулеса, вразили її саму, — відповів центуріон, даючи Мірці дорогу, щоб вона могла увійти в коло гладіаторів.