Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Евтибіда засмутилася, лаяла й проклинала кмітливість Спартака.

Довго сиділа вона, занурена у свої думки, і нарешті запитала в жерця:

— А Мірца… сестра гладіатора, коли збирається знову прийти в цей храм?

— Не знаю, — нерішуче відповів жрець, — може… вона прийде… післязавтра… На цей день припадає свято на честь Геркулеса, Антимахії.

— Ох, Юпітере, ти справедливий!.. І ти, Геркулесе, справедливий!.. Всі ви, о великі боги Олімпу, справедливі! — вигукнула грекиня. — Я помщуся ще жахливіше, аніж я мстилася йому дотепер. Нарешті це буде справжня, кривава помста!

— Що ти з нею зробиш… я не повинен… не бажаю знати… я хочу тільки одного — бути непричетним до цієї кривавої справи, не брати участі в убивстві, — лицемірно вимовив потитій, який вже отримав від грекині чимало подарунків.

— Правильно, — відповіла Евтибіда, — правильно. Отже, завтра вночі тут, у храмі, — додала вона, знімаючи із середнього пальця лівої руки золоту каблучку з великим топазом, і простягла його жерцеві.

— Не тут, не в храмі, — відповів потитій, квапливо ховаючи каблучку. — Я вкажу твоїм вірним воїнам місце, де вони будуть чекати… неподалік… у дубовому гаю… поблизу дороги… Гай цей ніби навмисне створений для цього…

Евтибіда влаштувала для потитія розкішний бенкет, сама ж тим часом покликала до себе свого вірного Зенократа і, швидко віддавши наказ, відпустила його.

Глупої ночі Евтибіда одягла сталевий шолом, перекинула через праве плече перев'яз, на якому висів невеличкий гострий меч, і вийшла з табору із жерцем, котрий устиг хильнути зайвого і не надто твердо стояв на ногах. На відстані декількох кроків за Евтибідою і Айєм Стендієм йшли два кремезні каппадокійці, озброєні з голови до ніг. Це були раби Марка Красса.

Поки вони йдуть до храму Геркулеса Оліварія, зазирнемо на мить у Темесу. Ось уже три дні, як Спартак підготував флотилію. Він чекав лише непроглядної ночі, аби перевезти п'ятнадцять тисяч гладіаторів на зібраних суднах. Щойно зайшло бліде сонце, що протягом цілого дня ховалося за сірими й чорними хмарами, Спартак, передбачаючи, що ніч буде глупа, наказав трьом легіонам знятися з табору, розташованого на березі, і вантажитися на судна. Граніку він наказав теж рушати разом з ними і з настанням темряви велів розпустити вітрила на вітрильниках, а решті спустити на воду весла й рушати.

Флотилія гладіаторів тихо відпливла з Темеси у відкрите море. Але вітер, що нагнав благодатні густі хмари, продовжував завзято дути з берегів Африки і, попри зусилля мореплавців, відносив їх до берега Бруттії й не, даючи змоги повернути до берегів Сицилії.

Без утоми працюючи веслами, гладіаторам удалося досить далеко відплисти, але на світанку море стало особливо бурхливим, лютував вітер. Судна рушили до берега.

П'ятнадцять тисяч повсталих зійшли на пустельний берег біля Нікотери. Звідси було вирішено рушати у гори. Гранік надіслав до Спартака легке судно з десятьма солдатами на чолі з центуріоном, щоб доповісти про ситуацію, що склалася. Тим часом два каппадокійці разом з Евтибідою і жерцем прибули у храм Геркулеса Оліварія. На відстані півтора постріли з лука, вище гаю, стояв невеличкий будинок, де був розташований аванпост гладіаторів.

— Послухай, Ерцідане, — сказав пошепки своєю рідною мовою один із рабів іншому, — треба постаратися взяти цю молоду амазонку живцем.

— Ми так і зробимо, Аскубаре, коли вдасться. Бо, сказати по правді, якщо вона чинитиме опір мечем або кинджалом, я впораюся з нею двома ударами. Якщо звідси ми чуємо шепіт гладіаторів, то вони почують крики цієї плаксухи.

— Звичайно, почують, і миттю з'являться тут — тоді нам кінець. До аванпосту гладіаторів відстань усього лише два постріли з лука, а до нашого табору — в тисячу разів більше.

Каппадокійці замовкли, поринувши у роздуми.

Раптом серед шелесту листя на деревах ясно зачувся шум кроків. Неподалік хтось ішов серед чагарників, у яких сховалися раби.

— Хто йде? — приглушеним голосом запитав Аскубар, оголюючи меча.

— Хто йде? — повторив Ерцідан.

— Мовчіть, — вимовив жіночий голос, — це я, Евтибіда… Не звертайте уваги на те, що робиться за вашою спиною, спостерігайте за дорогою.

Все це вона вимовила пошепки, наблизившись до каппадокійців. Потім грекиня заглибилася в зарості чагарника і незабаром раби вже не чули нічого, крім шуму вітру.

— Коли маленька амазонка підійде ближче, на відстань дванадцяти-п'ятнадцяти кроків, ми випустимо в неї дві стріли: одну в серце, другу в шию… Запевняю тебе, кричати вона не буде. Що скажеш на це?