Рафаелло Джованьйолі - Спартак

І фракієць кілька разів провів рукою по чолу, ніби відганяючи сумні думки. Потім він запитав Евтибіду:

— Скільки часу ти їхала з нашого табору сюди?

— Менше двох годин.

— Ти мчала щодуху?

— Подивися, у якому стані мій кінь. Спартак знову замислився, потім додав:

— І назад рушай щодуху.

Евтибіда попрощалася зі Спартаком і, повернувши коня, помчала галопом у напрямку Сіпонта. По приїзді туди вона сказала Кріксу, що Спартак наказав йому рушати із Сіпонта до підніжжя гори Гарган і постаратися зайняти там міцну позицію.

Евтибіда приїхала в табір легіонів Крікса за дві години до світанку. Іалл віддав наказ знятися з табору й у цілковитій тиші ще до сходу сонця вирушив до гори Гарган. За чотири години вони вже дійшли до підніжжя високої гори, звідки відкривався широкий краєвид на прозоре Адріатичне море, на хвилях якого повільно погойдувалися риболовецькі вітрильники. І щойно Крікс віддавав наказ розташуватися тут табором, як раптом почув вигук його легіонерів:

— Римляни!

Легіони Красса прийшли, аби напасти на тридцятитисячне військо Крікса, що перебувало на відстані семи годин шляху від військ Спартака. Крікс не розгубився. Зі спокоєм і твердістю мужнього полководця він вишикував свої шість легіонів у бойовому порядку. Чотири легіони стояли розімкнутим строєм перед ворогом, і, аби стати перед римлянами якомога довшою шеренгою, він розтягнув її праворуч до пагорба, на якому планував розбити табір і який охоронявся резервними п'ятим і шостим легіонами. Лівий фланг фронту він розтягнув до стрімких і неприступних скель, біля підніжжя яких хлюпали морські хвилі.

Незабаром шість римських легіонів кинулися зімкненим рядом на гладіаторів. Дикі крики, шум ударів мечів по щитах порушили споконвічний спокій пустельного лісистого берега. Луна від печери до печери, від скелі до скелі повторювала незвичні для цієї місцевості сумні й похмурі звуки. Крікс об'їжджав свої ряди, Красс — свої, обидва надихали війська. Бій був жахливий. Ніхто не відступав ані на крок, билися не на життя, а на смерть.

Через те, що римляни йшли в атаку суцільним строєм, ліве крило легіонів Крікса не піддалося нападу, бо понад три тисячі вояків четвертого легіону, вишикувавшись у бойовому порядку, стояли у бездіяльності й були пасивними глядачами бою, згораючи з нетерпіння взяти у ньому участь. Побачивши це, начальник легіону самніт Онацій поспішив уперед і став на чолі цих трьох тисяч солдат. Скомандувавши: «Поворот праворуч!» — він спрямував їх проти правого крила римлян, і гладіатори кинулися на ворога з такою силою, що у легіоні крайнього правого крила римського війська незабаром зчинився безлад. Але то була нетривала перемога. Начальник цього крила, квестор Скрофа, пришпорив свого коня й, прискакавши до того місця, де стояла в резерві римська кавалерія, наказав її командувачу Гнею Квінтію із сімома тисячами вершників атакувати лівий фланг гладіаторів, що залишився відкритим і незахищеним. Квінтій помчав виконувати наказ, тож незабаром третій і четвертий легіони гладіаторів піддалися натиску римської кавалерії з тилу, у результаті чого їхні ряди охопила паніка. Почалася страшна різанина.

Тим часом Красс спрямував два легіони й шість тисяч пращників з наказом обійти правий фланг Крікса.

З неймовірним запалом і швидкістю вони піднялися на вершину пагорба — місцерозташування резерву гладіаторів, і, спустившись униз півколом, стрімко кинулися на п'ятий і шостий легіони. Але ті, витягнувши свій правий фланг, утворили нову бойову лінію так, що обидва фронти гладіаторів тепер були двома боками трикутника, основою якого було море, а вершиною — пагорб.

Тут також зав'язався запеклий бій.

Красс помітив майстерний маневр начальників п'ятого й шостого легіонів, Мессембрія й Лівія Гранденія. Переконавшись у тому, що йому не вдасться оточити правий фланг гладіаторів, він кинув сюди не тільки залишок своєї кавалерії, а й два інших легіони, наказавши їм напасти на гладіаторів з тилу.

Попри надзвичайну хоробрість, виявлену в цьому бою тридцятьма тисячами гладіаторів проти вісімдесяти тисяч римлян, менш ніж за три години шість легіонів Крікса були знищені. Вони навіть не намагалися врятуватися і з честю полягли на цьому величезному полі смерті.

Крікс боровся до кінця із властивою йому відвагою, усе ще сподіваючись на прихід Спартака. Коли ж він побачив, що полягли більшість його товаришів, він зупинив коня і окинув поглядом, сповненим невимовної муки, страшне побоїще. По щоках його потекли гарячі сльози, він глянув у той бік, звідки повинен був прийти Спартак, і з тремтінням у голосі, в якому лунала вся його велика любов до друга, вигукнув: