Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Хода римлян, переможців у боях біля гори Гарган, закінчилася по сході сонця, і Спартак, блідий, пригнічений, міг нарешті вийти з лісу зі своїм загоном. За дві години вони вже були на бойовищі біля підніжжя гори Гарган. Від жахливого видовища у Спартака стислося серце й потемніло в очах: усе поле, скільки сягало око, було всіяне тридцятьма тисячами трупів гладіаторів. Гігантські багаття, які ще диміли, поширюючи гострий запах горілого м'яса, свідчили, що на цьому полі недавно лежали трупи тисяч римських воїнів. На цьому похмурому німотному полі, де нещодавно вирувало життя, а тепер панувала невблаганна смерть, Спартака охопив страшний сумнів: чи мав він право відібрати життя у стількох людей, нехай тяжке, позбавлене радості, але все ж життя, і кинути їх в обійми смерті? Чи мав він право на це? Чи правильно він вчинив?

І в той час як його товариші віддавалися скорботним, важким думкам, серце його лещатами стискали жорстокі сумніви, і йому здавалося, що він задихається під їхнім гнітом. Спартак чимдуж пришпорив свого коня, намагаючись звільнитися від цих болісних роздумів, і рушив полем бою аж до того місця, де купи трупів заважали їхати далі.

Тут він спішився, передав коня одному з вершників і наказав половині загону йти за ним. Інші сто п'ятдесят вершників стояли осторонь і охороняли коней. Спартак з відчаєм у душі обходив це похмуре поле, де на кожному кроці він бачив знайомі, знекровлені, спотворені обличчя друзів, і очі його наповнювалися слізьми.

Походивши ще дві години по цьому полю, вистеленому мерцями, Спартак нарешті знайшов закривавлений, майже порубаний на шматки труп Крікса. Лише обличчя його залишалося недоторканим. Навіть мертве, воно зберігало шляхетну гордість і відвагу, якими він вирізнявся за життя.

У Спартака знову стислося серце від болю й ніжності, він кинувся на землю і, вкриваючи поцілунками обличчя свого друга, говорив крізь сльози й ридання:

— Любий мій друже, ти став жертвою наймерзеннішої зради! Кріксе, ти загинув, а я не міг прийти тобі на допомогу ти загинув, мій шляхетний, улюблений Кріксе!..

Він замовк, притискаючи до грудей руку хороброго загиблого гладіатора. І раптом Спартак вибухнув прокльонами, обличчя його спалахнуло гнівом, він крикнув потужним голосом:

— Тут, на цьому місці, я клянуся всевишніми богами й богами пекла, фуріями-месницями, даю обітницю над твоїм неживим тілом, що за твою смерть, брате мій, прокляту зрадницю осягне відплата, навіть якщо вона зникне в глибоких безоднях океану чи у невідомих безоднях Тартару!.. Клянуся й закликаю всіх богів у свідки моєї клятви: щоб твоя душа знайшла спокій, я принесу в жертву біля твого багаття триста найшановніших і найславетніших римлян!..

Він піднявся з землі, очі його налилися кров'ю й блищали від гніву. Піднявши голову, він простяг руки до неба. Потім він взяв на руки труп Крікса й у супроводі солдатів приніс його на берег моря. Там він за допомогою своїх соратників зняв з нього закривавлений одяг і порубані обладунки, занурив тіло в морські хвилі, обмив його й, знявши з себе темну тогу що закривала його панцир, загорнув у неї труп померлого гладіатора й наказав віднести туди, де на нього чекали інші вершники зі своїми кіньми. Крікса поклали на коня і кінний загін вирушив до Арп і Гердонія.

Прибувши в Арпи, Спартак довідався, що Красс зі своїм військом прямує до Канн. Тоді Спартак швидким маршем вирушив у Гердоній. За Арпами перед ним відкрилося жахливе видовище: на деревах уздовж дороги висіли трупи гладіаторів, узятих Крассом у полон в бою біля гори Гарган.

Блідий, з перекошеним од гніву обличчям, Спартак дивився палаючими очима на цю нову ганебну бійню. Йому довелося переконатися, що на кожному пришляховому дереві висів труп гладіатора: Красс повісив вісімсот полонених гладіаторів. Серед них Спартак упізнав свого співвітчизника, мужнього фракійця Мессембрія. Побачивши його, Спартак прикрив очі рукою й, заскреготів зубами, видав стогін, схожий на гарчання лева. Пришпоривши коня, щоб страшне видовище якомога швидше зникло з очей, він вигукнув:

— О, Марку Крассе! Ти вішаєш полонених? Не бажаєш обтяжувати себе зайвим тягарем у походах? Присягаюсь богами, ви, римляни, майстри ратної справи, у вас є чому повчитися, і я всьому навчився… Тепер от навчуся й цьому!.. Я розіпну твоїх легіонерів, узятих мною в полон, далекоглядний Крассе!..

Він на мить замислився й потім громоподібним голосом сказав:

— А, значить, нас, гладіаторів, римляни ставлять поза законом!.. Ми — дикі звірі, жалюгідні плазуни, забійна худоба! Для нас законів не існує, тому що ми не люди! Що ж, присягаюсь всепоглинаючим полум'ям Тартару, так і буде! Ми, гладіатори, теж оголосимо римлян поза законом і будемо з ними поводитися, як з нечистими тваринами… Хай буде так! Сльози за сльози, кров за кров, різанина за різанину!