Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Коли Спартак закінчив свою промову, з грудей усіх гладіаторів вирвався шалений і дикий крик, очі їхні блищали, випромінюючи жорстоку, але справедливу радість.

Триста римлян, з яких більше тридцяти належали до верстви сенаторів і понад сто — до групи вершників, стояли, опустивши очі, мовчазні й нерухомі, посередині кола, що утворилося на рівнині.

— Сміливіше, славні нащадки знаменитих родин Флавія, Фурія, Дуілія, Іенуція, Фавнія, Лівія, Муція, Процилія! — крикнув Спартак громоподібним голосом. — Сміливіше! Візьміть мечі у руки й боріться!.. Я запалюю багаття!.. Боріться!.. Клянуся богами, ми бажаємо розважатися!

По цих словах Спартак узяв запалений смолоскип з рук контубернала й підпалив купу дров. За ним так само вчинили усі начальники, трибуни й центуріони.

Поки розгорялися сухі смолисті дрова, з яких було складене багаття, римляни нерухомо стояли на середині кола. Вони не відмовлялися боротися, але не бажали добровільно підкоритися цьому ганебному для них наказу.

— Ох! — вигукнув Спартак. — Вам подобається тільки дивитися на гладіаторські ігри, а самим бути на місці гладіаторів вам не до душі? Ну що ж! — і, звернувшись до легіонів, він крикнув: — Нехай вийдуть уперед лорарії й силоміць змусять їх боротися!

За наказом Спартака дев'ятсот гладіаторів, озброєних довгими піками й залізними розпеченими списами, вийшли з рядів легіонів і, кинувшись на римлян, заходилися колоти їх і палити розпеченими списами, підштовхуючи проти їхнього бажання одне на одного.

Як не намагалися римляни уникнути цього братовбивчого й ганебного бою, та розпечене залізо примусило їх кинутися один на одного й почати жорстоку, кровопролитну сутичку.

Навколо стояв невимовний гул криків, сміху, гучних оплесків, які лунали з рядів гладіаторів.

— Убий його!.. Убий!..

— Ріж, коли, убивай!

— От так бійня! Ото бійка!.. Ох і різанина!..

Шістдесят чотири тисячі голосів злилися в єдине страшне ревіння, у єдиний жахливий крик, у суцільний прокльон!

За півгодини багаття перетворилося на попіл, триста римських юнаків лежали скалічені, мертві або поранені в калюжі крові біля згаслого багаття.

— Ох, яка справедлива наша помста! — вдоволено вигукнув Спартак, що не пропустив жодного руху під час цієї кровопролитної сутички. — Невимовно солодка радість помсти!

Мірцо, ти повинна мені розповісти, ти повинна відкрити мені таємницю, яку так ретельно приховуєш від мене протягом двох років. Ти повинна поділитися зі мною своїм таємним горем — воно однаково змучило нас обох. О Мірцо!.. Якщо в душі твоїй є хоч крапля милосердя… Якщо ти така ж шляхетна й великодушна, як і божественно прекрасна, ти сьогодні ж відкриєш мені таємницю, що віддаляє від тебе мою любов і відданість, викрадає в тебе мої гарячі поцілунки, адже я кохаю тебе, Мірцо, усією душею кохаю!

Так говорив Арторікс через двадцять днів після похорону Крікса. Він стояв біля входу в намет Спартака, повернувшись до Преторію спиною й просунувши голову в намет, аби перепинити шлях Мірці.

Табір гладіаторів був перенесений в околиці Грумента в Луканії. У табір прийшла величезна кількість рабів, і тепер у кожному легіоні було по шість тисяч солдатів. Отже піхота гладіаторів зросла до сімдесяти двох тисяч воїнів.

Спартак виїхав з табору на чолі двох тисяч вершників, щоб розвідати дорогу до гори Вултур, звідки, за чутками, йшов Красс із сімдесятьма тисячами римлян.

Арторікс протягом двох років намагався придушити в собі любов до Мірци, але марно. Він неодноразово безуспішно переконував дівчину відкритися. Мірца ж була сумна й замислена, усіх трималася осторонь. Цього ранку Арторікс, певно, вирішив будь-що домогтися свого: поведінка Мірци бентежила його.

Відтоді як Мірца подружилася з Евтибідою, вона помалу стала опановувати мистецтво володіння зброєю. Верховій їзді її навчив сам Спартак у перші ж дні повстання гладіаторів, аби дівчині не доводилось іти пішки з юрбою солдатів, адже часто повстанці долали величезні відстані.

Коли військо стояло табором під Равенною, Мірца отримала від свого брата обладунок, спеціально виготовлений для неї найкращим майстром у Равенні. Він був достоту як в Евтибіди. Одягнувши обладунок, дівчина більше ніколи не знімала його, адже розуміла, що над її братом і всім військом нависла значно серйозніша небезпека. Тому вона вирішила завжди бути поруч із ним, навіть під час боїв, аби у всьому допомагати йому.