Рафаелло Джованьйолі - Спартак

І він вихопив кинджал, що висів у нього за поясом.

— Ох, ні!.. Іменем блискавок Юпітера! — з удаваним жахом вигукнула куртизанка, простягаючи до велетня руки.

І слабким голосом вона вимовила сумно:

— Твоє життя занадто дороге для мене… занадто цінне… о любове моя!

— О Евтибідо! Моя Евтибідо! — вимовив він ніжно. — Пробач мені…

Міцно пригорнувши Евтибіду до грудей, германець вкривав поцілунками її обличчя, а вона шепотіла:

— Я так люблю тебе! Чи віриш мені?

— Вірю так само, як вірю у всемогутність безсмертного Одіна й у те, що він дозволить мені в той день, коли душа моя розлучиться з тілом, пройти по великому триколірному мосту у великий град блаженних і відпочити під покровом велетенського ясена Ідразіла… Пробач мені, моя божественна Евтибідо. Ти дала мені стільки доказів своєї любові… Але пробач мені… я не розумію, не бачу, з якої причини Спартак може мене зрадити?

— З якої причини? — підхопившись, запитала Евтибіда й підійшла до Еномая, що схилив голову, немов боячись її відповіді. — Сліпий безумцю! Скажи мені, легковірна ти людино, хіба після бою під Фунді не говорив вам Спартак, що консул Варрон Лукулл з'явився до нього й пропонував йому високі пости в іспанській армії або ж у префектурі в Африці на випадок, якщо він погодиться кинути вас напризволяще?

— Так, він це говорив, але ти знаєш, що Спартак відповів консулові…

— Ох, бідолашний дурню! Ти не розумієш, чому він так відповів? Бо йому пропонували занадто мало за послуги, яких від нього вимагали.

Еномай, не вимовивши ні звуку, закрокував, схиливши голову.

— Він уважав недостатнім для себе чин квестора чи посаду префекта… Тепер йому зробили нові пропозиції, подвоїли, потроїли обіцянки, а він вам про це нічого не сказав.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Еномай, зупинившись перед Евтибідою.

— А як ти думаєш, навіщо Рутилій, перевдягнувшись апулійським селянином, вирушив у Рим? Думаєш, для того, щоб запропонувати Катиліні прийняти командування над військом гладіаторів?

— Так, думаю…

— Спартак міг, звичайно, переконати вас у цьому, — він хитра й підступна людина… Але мене йому не обдурити, я прекрасно зрозуміла, що гонець був посланий у Рим для поновлення переговорів, початих з консулом Лукуллом.

Еномай знову закрокував наметом.

— А якщо це не так, то чому ж відправили саме Рутилія? Адже він — латинянин і вільнонароджений?

Еномай мовчав.

— А чому ж, коли Рутилій таємниче загинув, Спартак, не порадившись ні з ким із вас, хоча ви такі ж воєначальники, як і він, а, може, навіть ще й хоробріші й мудріші, ніж Спартак, чому ж він самовільно відправив у Рим відданого йому Арторікса, перевдягненого фокусником? Чому саме Арторікса, коханця сестри його Мірци? Чому саме його, і нікого іншого?

І Евтибіда мовчки спостерігала за Еномаєм, який ходив наметом з кутка у куток, а потім мовила:

— І скажи, мій коханий, звідки такі зміни? Щойно Арторікс повернувся з Рима, Спартак наполіг на тому, щоб залишити Італію й повернутися у Фракію, у Галлію, Іллірію й Германію?

Еномай зупинився й, опустивши голову, спрямував нерухомий, дикий погляд на одне із залізних кілець, що тримали натягнуте полотнище.

— Хіба все це природно? Логічно? Справедливо й чесно?.. — сказала Евтибіда й перегодя додала: — Як? Знесилений Рим не знає де набрати легіони, щоб протиставити їх переможним військам Серторія в Іспанії, Мітрідата в Азії, а в нас, у цей фатальний для Рима час, є сімдесятитисячна армія, вишколена, чудово озброєна, і, замість того, аби повести її на вороже місто й без зусиль опанувати ним, ми біжимо від нього! Хіба це логічно? Хіба це природно?

— Ти маєш рацію!.. На жаль… ти маєш рацію… — бурмотів ледь чутно Еномай.

— О, клянуся всіма богами небесних сфер! — закричала Евтибіда. — Прокинься ж від фатальної летаргії, розплющ очі, поглянь, тебе затягли на край страшної безодні й хочуть скинути в неї. От куди тебе завела рука твого друга… І якщо тобі потрібні ще докази зради, то згадай, що він шалено кохає римську патриціанку Валерію Мессалу, вдову Сулли, і заради неї й заради своєї любові він усіх вас зрадить римському сенату, а той у нагороду за зрадництво віддасть йому за дружину улюблену патриціанку, а на додачу вілли, скарби, почесті й славу…

— Стривай! Це правда! Правда!.. — крикнув Еномай вражений цим останнім доказом і остаточно переможений. — Спартак — проклятий зрадник! То нехай мерзенний пес Манігармор вічно мордує його в прірвах Ніфльгейма.