Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Щойно Спартак пішов і Еномай залишився сам, на порозі невеличкого відділення, відведеного в наметі для начальника германців, з'явилася Евтибіда, бліда, з розпущеним волоссям. Схрестивши на грудях руки, вона стала перед лавою, на якій сидів Еномай, охоплений думками про фракійця.

— Отже… — почала Евтибіда, спрямувавши на нього гнівний і презирливий погляд. — Спартак знову поведе тебе, куди йому заманеться, як веде за собою свого коня, знову користуватиметься твоєю силою й хоробрістю, щоб возвеличитися самому?

— Ти знову за своє? — з погрозою вимовив Еномай, кинувши на неї дикий погляд. — Коли ж ти нарешті припиниш свій підлий наклеп? Коли перестанеш труїти мені душу своїми вигадками? Ти зліша за вовка Фенріса, клята жінко!

— Добре, добре!.. Клянуся всіма богами Олімпу! Тепер ти, грубіян і дикун, тварина, позбавлена розуму, кидаєшся на мене з усією злістю… а я, дурна, неварта жінка, люблю тебе, замість того, щоб нехтувати й не звертати на тебе уваги… Так мені й треба!

— Але чому ж, якщо ти любиш мене, тобі неодмінно треба вселяти мені ненависть до Спартака, найшляхетнішої людини великої душі й світлого розуму? Я не володію жодною з його чеснот.

— Ох, дурна людино, адже й мене ввели в оману його буцімто високі якості й чесноти, я теж вважала, що він не людина, а напівбог, хоча я розумом і вища від тебе. Довго я вірила, що в його душі живуть найвищі почуття, але, на превеликий жаль, переконалася в тому, що Спартак — брехун, кожен його вчинок, кожне його слово — лицемірство…

— Евтибідо! — вигукнув Еномай, і голос його скидався на глухе гарчання лева.

— А ти дурніший од барана, — хоробро продовжувала Евтибіда, і очі її заблищали від гніву. — Ти нічого не побачив і не бачиш. Адже тільки-но ти розстилався перед ним, як жалюгідний раб, і співав йому гімни.

— Евтибідо! — ледве стримуючись, повторив германець.

— Не боюся я твоїх погроз, — презирливо відповіла грекиня. — Навіщо я повірила твоїм словам любові? Тепер я могла б ненавидіти тебе так само палко, як я тебе зневажаю.

— Евтибідо! — громовим голосом вигукнув Еномай. Він підхопився і з люттю підняв кулаки.

— Лише насмілься! — гордовито вимовила Евтибіда й зухвало тупнула ногою, гордо дивлячись на гладіатора. — Ану ж бо, сміливіше, вдар, бий, задуши бідолашну дівчину своїми звіриними лапами… Це принесе тобі більше честі, ніж убивати своїх співвітчизників у цирку… Ну, сміливіше!

По цих словах Еномай кинувся до неї, готовий задушити, але, наблизившись до коханки, раптом отямився й, задихаючись від гніву, глухо вимовив:

— Іди… Евтибідо… іди, заради богів твоїх… поки я не втратив останню краплю розуму!..

— І це все, що ти можеш відповісти жінці, єдиній на землі істоті, що любить тебе? Отак ти платиш мені за мою любов? От вона, подяка за піклування, яким я оточила тебе, вдячність за те, що вже стільки місяців думаю лише про тебе, про твою славу, про твоє добре ім'я! От, роби добро людям, — додала вона м'якше й нервово забігала по намету щойно побачила, як Еномай опустився на лаву. — Думаєш про щастя й благополуччя людей, близької людини — і от нагорода! Яка я дурна! Для чого мені було думати про тебе, піклуватися про твою славу? За що ти кинув на мене свій звірячий гнів і ці страшні прокльони, за що? Адже я намагалася врятувати тебе від чорного підступу, який замислили проти тебе.

І помовчавши, додала схвильованим голосом:

— Ні, даремно я так вчинила. Мені не треба було втручатися. Нехай би тебе розтоптали, нехай привели б до загибелі… О, якби я тільки могла залишитися до цього байдужою! Принаймні, я уникла б сьогодні цих страждань, вони для мене важчі за смерть… Терпіти образу від тебе… від людини, яку я так любила…

І Евтибіда заридала.

Цього було цілком достатньо, аби спантеличити бідолашного Еномая. Його лють ущухла і поступилася місцем сумніву непевності, потім у ньому заговорила жалість, ніжність і, нарешті, любов.

Тож коли Евтибіда, затуливши обличчя руками, пішла до виходу, він підхопився й, загородивши їй дорогу, вимовив смиренно:

— Пробач мені, Евтибідо… я сам не знаю, що кажу… що роблю… не залишай мене так… прошу тебе!

— Відійди! — вигукнула куртизанка. Вона гордо підняла голову і з презирством подивилась на германця. — Відійди… дай мені спокій, дай мені пережити свою ганьбу, своє горе.

— О ні… ні… я не пущу тебе, не дозволю, щоб ти так пішла… — говорив германець, схопивши дівчину за руки. — Ти повинна вислухати мої виправдання… Пробач мені… якщо я скривдив тебе… сам не знаю… ніби не я говорив… Гнів заволодів мною… Вислухай мене, вислухай, Евтибідо, або, клянуся священною змією Мідгард, я переріжу собі горло на твоїх очах!