Лесь Мартович - Забобон

— А я би просив ту обіцянку.

Вона силувалась усміхнутися. Та скривила лишень болюче своє лице, але на сміх не спромоглася.

— Тямлю дуже добре, пане Славку! Але мусите мені цей раз вибачити. Хіба ж не видите, яка я хора?

Зневіра й розпука обгорнула його душу. Думав, якими словами нап'ятнувати таке її поступування. Врешті сказав:

— Я догадувався, що ви, пані, відложите знов на завтра.

Вона ж йому хутко відповіла:

— Але ж, пане Славку, не будьте дитина. Чи ви не розумієте, що то значить слабість? А опріч того, я така зденервована тим, що мене ще чекає з тою агітацією! Вірте мені, так мене голова болить, що я вас ледве бачу. Даю вам слово честі, що як тільки трохи вспокоюся, то зроблю вам усе без вашої просьби. Ви не маєте за що мені докоряти. Адже ви самі не приходили через два дні. Певне, були-сте хорі. Але все не так, як я тепер, а отже-таки не прийшли.

Славко налякався. Йому здавалося, що вона говорить про його заразу. Але прикмета затаювати в собі свої тайни не оставила його й тепер. Сказав їй, що він не був і не є хорий.

— Тим гірше для вас. Бо я не винна, що ви прогавили нагоду.

— То не маю вже чого надіятися? — запитався він сердито.

Вона аж просилася:

— Але ж, пане Славку, змилуйтеся! Кленуся вам на все в світі, ну, на нашу знакомість, що це сьогодні неможливо. Ви порозумійте, що до такого поцілунку, як я вам приобіцяла, людина мусить мати відповідний настрій. А я не те що не маю настрою, але присягаю вам, що якби мене хто доторкнув пальцем до лиця, то я би крикнула. Така я нервова.

Славко відвернув голову й дивився десь убік. Вона його знов просила:

— Не дуйтеся-бо, пане Славку! Прийдіть завтра, я трохи вспокоюся. Дійсно, не знаю, як вам те сказати, щоби ви порозуміли. Одним словом, по тім усім, що я перебула вчора в місті, потребую щонайменше три дні, аби прийти до себе. А отже для вас роблю виїмок. Завтра, як лиш трошки вспокоюся, то виконаю свою обіцянку. А сьогодні, вірте мені, що це неможливо. Зрештою, як упретеся, то вже пристану на ту муку. Але аби-сте знали, що почуєте такий само смак, як там, у лісі! А ще, до того, буду кричати та й нарікати, що через вас болить мене гірше голова.

— Та я не думаю вас примушувати, коли не хочете, — відповів Славко сумно.

Вона встала:

— Який же бо ви невірний. Годі мені вас переконати. А я вам даю найсвятіше слово честі, що лишень із трудом здержуюся, щоби не показати вам своє роздратування. Ось подивіться, що я в приступі роздратування зробила. Та хоч знаю, що з цього вийде маленький скандал, отже-таки не покинуся свого.

По цих словах вийшла до другої кімнати. Якийсь час шукала й найшла запечатаний лист. Взяла його в руки й застановлялася часочок над тим, чи би не вволити Славкову волю. Не могла ніяк. Ще би за один поцілунок нічого їй не сталось. Але вона була певна, що він не вдоволиться одним. А тоді вона може заслабнути направду та й пролежати довгий час у ліжку. Зрештою, боїться, що зі зденервування може так поводитися супроти нього, що він це візьме за зневагу. А опріч того, зденервування й біль голови додавали їй упертості. "Адже, — думала собі, — я маю також право домагатися від першого поцілунку якоїсь приємності…"

Вернулася й показала Славкові лист. Був заадресований до пана Шубравського.

— Я написала тут цілу правду й не перебирала зовсім у словах. Скоро пан Шубравський так забаг бути послом, то нехай сам іде людей розпивати та перекуплювати. Нехай сам покаже з себе ошуста та дурисвіта. Слово в слово я йому так написала. Як не вірите, то я лист розпечатаю.

Славко не домагався цього. Вона знов хапалася за чоло, бо біль голови не зволяв їй нагадати собі дальших слів листа:

— Я знаю, що з цього вийде маленький скандал, бо те саме можна було написати трохи делікатніше. Але нехай уже так лишиться. Зрештою, мені вже все одно: пан Шубравський знає, що за зіллячко мій муж. Та, мабуть, їм таких треба.

Славко сумував. Навіть не застановлявся над її словами.

Тільки відчував розпуку, що вона не хоче вволити його волі. Вона ж була зденервована, тож його сум не м'якшив її серце, а радше дратував її. Більше з привички, як зо щирості, просила його, щоби не гнівався:

— Не хочете мене зрозуміти, пане Славку. А я вам кажу щиру правду, що зараз лягаю до ліжка, така я хора.

Він вийшов, не слухаючи її запросин, щоби навідався до неї завтра. З мужеської вдачі задержав Славко ненарушену одну прикмету, що в таких справах не хотів розуміти ніяких реченців. Така забаганка має бути йому виконана зараз, негайно.