Лесь Мартович - Забобон

Славко перестав їсти. Таке питання вкололо його в саме серце. Панотець помітив, що лучив якраз там, де міряв. Тож смакував собі далі в такій розмові:

— Ти, певне, рахуєш на те, що я тобі дам. А ти на мене не май надії, бо я не маю відки.

Славко мовчав, але видко було по нім, що аж дрижить із зденервування. Та це для панотця було замало:

— Я виджу, що ти собі це в лексі маєш, а я не жартую, не дам ані крейцара. Я надіявся ще на жито, але вчора переконався, що воно невидатне. Не маю відки, хоч бери мене на муки.

Довголітнім досвідом виробила собі їмость відповідну тактику на панотцеві напади. Цією тактикою все його перемагала. Не виступати з неприятелем до явної битви, але змучити його супокійним поведенням. Оце була основа тої тактики, їмость завсіди мовчала і вдавала, що з панотцевої розмови не розуміє ані однісінького слова. Не догадується навіть, що панотець говорить до неї. Потім серед найгарячіщої панотцевої промови відходила потиху до кухні, лишаючи закукуріченого вояка, щоби промовляв до стін і до вікон. Панотець стояв ні в цих ні в тих, поконаний своєю власною зброєю. Отже не могла їмость цією тактикою послужитися сьогодні. Хотівши Славкові помогти, треба було стати явно до битви. А помагати треба було доконечне. Їмость виділа, що без підмоги Славко пропащий.

— Прошу вас, — говорила їмость буцім до обох. — Може би, вперед із'їли, а потім сварилися.

— Хто свариться? — дивувався панотець. — Я лиш раджуся, що з ним буде. Ти ж сама казала, що жито цього року зле видає.

— Я казала, але, може, я жартувала? А ти знаєш, господарю, як воно видає?

Це був удар, заподіяний панотцеві ззаду, ненадійно. Трохи його скалічив, одначе не зробив його нездатним до дальшої битви.

— А хоч би навіть жито добре видавало, — відповів панотець, удаючи, що його їмостині слова не заболіли анітрошки, — то таки не можу нічого Славкові дати. Для того раджуся, що з того буде? Що він собі гадає?! Ти кажеш, що я сварюся. А я не сварюся, я журюся. Нехай і він сам щось собі радить.

— Не журіться ж так дуже, бо ще з жури похоруєтеся, — знов говорила їмость буцім до обох. — Як буде Славкові треба, то я йому дам сама. А більше нікого нехай за те голова не болить!

Здавалося їмості, що вже перемогла панотця. Отже ні! Нагнаний з одного боку, забіг підступом панотець із другого:

— Оце ж бо й біда, що все хтось та має йому давати. Час уже, аби те давання скінчилося. Чому другий дає собі раду сам?

— Який другий? — запиталася їмость і поповнила цим запитанням великий тактичний промах. Сама подала панотцеві зброю до рук.

— Який другий? — повторив за їмостю панотець та аж просіяв із радості. Буцім заманював ворога в чисте поле. — А мужицькі сини? Та нащо нам так далеко шукати? Візьмім мене самого. Що я коштував свого батька по матурі? Але не берім університет. Берім гімназію. За мене платив батько п'ять ринських, а я за Славка не платив менше шістдесяти корон.

Панотець навмисне помішав обі валюти, стару з новою, щоби вийшла з того більша непропорціональність. Славкові не лізла страва крізь горло. Їмость те завважила й зараз поспішила з підмогою:

— Та дай уже спокій! Нагадав колишнє, як баба дівкою була.

Але панотець мав під рукою й новіші події.

— Нехай буде по-твоєму, що це вже передавнене, пропало, — говорив згідливо панотець, — але я тобі скажу за теперішні часи. Чужі діти в його віку та не беруть від своїх родичів, але ще їм посилають. Та боже мене борони від того, аби я мав зійти на діточу ласку. Я ще, богу дякувати, сам зароблю на себе. Але ніхто не знає, як би то було батькові мило, коли би мав докази, що син за нього пам'ятає. Я би не вимагав багато, аби він мені присилав на вдержання, лиш аби він мені прислав знак, що не забув старого батька. Нехай би мені прислав лиш одну корону на місяць, то й за це спасибі! Мав би я чим похвалитися перед людьми, що ось якого я доброго сина маю. А то не тільки…

Їмость стратила терпець, промовила вже лукаво:

— Аякже! Зараз би побіг до Василька-пастуха похвалитися.

— А хоч би й до Василька!

Славко розсердився й устав від стола. Він часом умів батькові дігнати, особливо тоді як батько говорив про золоті ковніри. Але сьогодні по таких невдачах не міг знайти слів на свою оборону.

Панотець побідив на цілій лінії. Тепер лиш мав використати розумно цю побіду. Те використання смакувало йому ліпше, як сама баталія.

— Не розумію, за що ви обоє сердитеся на мене. Якби я неправду говорив, то можна мене й вилаяти. Але, скажіть мені, що я тут злого сказав? — Подивився весело на поконаних та й смачно говорив далі: — Я з вами раджуся, а ви на мене сердитеся.