Лесь Мартович - Забобон

Ішов, неначе вибитий. Розмірковував собі, що це все не для нього. Не дивувала його зовсім відмова Краньцовської. Мав таке переконання, що це заслужена для нього річ. Яким же правом він, безіспитенко, найгірший понад усіх, та посмів мріяти про якесь приятельство з такою панею?!

"Копнула мене в порядку, — думав собі, — ще хибувало, аби мене вибила по пиці, як Варварка Гринька!"

Дивувався тільки, що його про це забобон не перестеріг. Але ні! Перестерігав, лишень Славко не розумів його віщого голосу. Адже вже для того, що він ішов до Краньцовської такий певний своєї справи, та не могли його відвідини вдатися. Він же хотів уже вертатися з дороги. Лишень неподатна постанова викрасти в Краньцовської її приобіцянку спонукала його зайти досередини.

З другого ж боку, якої мари казала йому Краньцовська підстригати вуса? Хіба вона ще на добавок кепкувала собі з нього! Аж голову похилив і приспішив ходи з сорому. Може, підстрижені вуса споганили його дочиста. Адже мати жалувала дуже за його вусами та й казала, що йому негарно з підстриженими. А він, дурень, та вірив Краньцовській. Коли б казала йому голову обголити, то обголив би був! "З нудьги, що чоловіка нема при ній, та забавлялася мною. А я, дурень, підстригав вуса, купував воду на волосся, робив із себе варіята на її втіху. Тото десь обоє з Краньцовським сміятимуться надо мною!"

Уявляв собі, як Краньцовські регочуться, аж за боки беруться. Лють розбирала його страшенна.

— Ах ти шельмо! — сказав до себе вголос.

Тепер розумів Гринька дуже добре. Можна жінку любити, а разом із тим ненавидіти з цілої душі. Уже перед тим не раз сердився на Краньцовську. Але та сердитість обхоплювала його мимохіть, без наміру. Тепер же ненавидів її з цілою свідомістю. Любов і ненависть одна одній помагала, й обі рвали Славкове серце на шматочки.

Думав уже навіть над тим, щоби якось помститися на Краньцовській. Але чувся безсильний супроти неї. Це його також боліло. Порадив собі так, що творив у своїй голові такі події, в яких він знущається над Краньцовською. Фантазував собі дуже немилі ситуації для неї та ще й приповідав їй: "Оце тобі за те, що так мене обдурила!"

Якби ті його фантазії справдилися, то хто знає, чи Краньцовська осталася б між живими?

VIII

Розуміється, Славко не вступав уже до Сенька Грицишиного. Пішов просто додому, де застав уже другий сніданок. Та хоч забобон його не дав йому сьогодні ніякої втіхи, отже мусив Славко перебути ще одну неприємність. Прийшлося йому вислухати докори від свого батька й статися причиною суперечки родичів.

Від кількох днів не мав панотець на кім зігнати серця. У неділю спробував уже сварити в церкві святого Николая. Як по службі божій розійшлися люди з церкви, то панотець закликав війта, що був також паламарем, та й показував йому на образ:

— Чи ти втираєш коли цей образ?

— Ото робота! А чому ж би ні? — відповів війт. — Адіть, як улискується.

— А чого ж він неоднаково дивиться на очі? Видиш, яке праве око заскулене?

— Певне, так намальовано, — говорив війт.

— Ти мені кажи, як намальовано! Намальовано було добре. Він дивився однако на обоє очей. А сьогодні дивлюсь, а в нього праве око заскулене. Я гадав, що ти, може, не втираєш його, та, може, яка біда запаскудила йому око. Але ні! Образ чистий, а він таки заскулив око. Чи дивишся відси, чи відти, — все заскулене.

Панотець поступався назад, заходив із боків і раз у раз приглядався святцеві.

— Та чого заскулюєш око? — говорив уже просто до святця.

Святець нічичирк.

Панотець пішов направо:

— Таки заскулене. Та чого заскулюєш? — Панотець пішов наліво. — Чи не комедія? Та чого скулишся?

Якби був святець писнув хоч однісіньке слово, або війт обізвався, то була би вже сварка готова.

Але ніхто не обзивався, тож панотець мусив перервати свою розмову… Лиш на відхіднім сказав із досадою буцім до себе, але мав на гадці святця:

— Ти його втирай, а він на тебе заскулюється!

Відтоді аж до сьогодні не мав панотець нагоди ні з ким зайти в суперечку. Доля так запорядила, що все те мало скропитися на Славкові. Властиво, панотець не мав наміру сваритись ані зо Славком, ані з їмостю. Хотів лишень побалакати. Коли ж бо сварка, притаєна в серці, лиш чатувала на те, аби язик обізвався. У ту ж мить скочила на нього. Тож панотець і незчувся, як зачав Славкові докоряти, а з їмостю зайшов у суперечку.

— Ти, Славку, хочеш подаватися до суду, — говорив панотець при сніданку. — А чи ти подумав над тим, що маєш бути кілька місяців безплатним практикантом? Скажи мені, з чого ти будеш жити?