Лесь Мартович - Забобон

— Але ж не бійтеся, — переконував Славка, — не застанете моєї жінки в негліжу. Вона встає вліті, особливо ж як мене нема дома, найпізніше в шостій годині рано. Тепер буде в кухні, а ви зайдете з другого боку від веранди.

Ще більшого заходу треба було, аніж перше, щоби спонукати Славка піти зараз, негайно, до Краньцовської. Його лякала дуже непривична пора відвідин. Мав таке почування, неначе в незвичайній порі всі мешканці й сам дім Краньцовської та стаються якимись зовсім інакшими, йому не знаними. Врешті вдалося Сенькові намовити його.

Пішов, але лишень через брак волі опертися намові. На ділі ж усе-таки лякався непривичної пори. Дивувався дорогою з поведення Краньцовського. Надіявся застати його засоромленого, а тим часом застав його зовсім удоволеного собою. Славко не міг собі це пояснити. Але потім надумався. Адже в поведенню Краньцовського нема нічого дивного. Кілька разів Славко чув від товаришів хвальбу з того, що вони так запиваються цілими ночами. Кілько разів чванився не один, що він по-п'яному зробив таку й таку дурницю! А навіть його швагер, отець Радович, інакшої розмови з ним не має, як тільки про свої подвиги в нетверезім стані. Чим же різниться Краньцовський від них усіх? Хіба тим, що більше пропиває. Але й вони би стілько пропили, якби мали. Такий погляд, що Краньцовський негодяй, розпустили жінки. Передовсім сама Краньцовська. А звісно, що жінки мають менше образовання від мужчин. От Сенько вважав Краньцовського за порядного чоловіка.

По такім міркуванню постановив Славко взяти Краньцовського в оборону перед його жінкою. Через те набрав відваги зайти до неї.

Але та відвага тривала лиш доти, доки Славко не наблизився до двірських будинків. Тут відвага оставила його зовсім. Те саме почування, що наказувало йому не ворухнутися в повозці при обіймах Краньцовської, хоч дуже невигідно сидів, те саме почування не пускало його тепер досередини. Стояв і не міг себе змусити рушитися з місця. Розумів те, що якби тут, біля нього, найшовся Сенько або Краньцовський, то він би пішов. А так стояв і вижидав, аж набере сміливості. Але чим довше вагувався, тим сміливість слабшала. До знаку, як той боягуз, що тікає зо страху. Чим хутче й довше біжить, тим більшого собі страху нагонить.

Уже переконував себе, щоби тепер вернутись, а прийти опісля. Хоч знав, що це лиш пусте оправдання, бо він і потім не прийде. Аж нараз одна думка зелектризувала його цілого й вирвала страх із коренем з його серця. Подумав собі, що це ж лучається йому добра нагода здурити Краньцовську й викрасти з її губок той смачний поцілунок, що вона йому приобіцяла. Адже вона ще досі не знає, хто він. Уважає його за рівню собі. Потім довідається, що він її здурив, але буде вже запізно. Навіть не могтиме його насварити, бо він не покажеться їй на очі. Крадена ж річ смакуватиме йому так, як і заслужена.

Сильне бажання додало йому відваги, закрило його розум темрявою. Ні про що інше не думав. Аякже?! Навіть боязкий песик та закрадається до чужої камениці аж на третій поверх, хоч знає допевне, що там його виб'ють, бо вже били не раз і не двічі. Але, може, вдасться хоч один разочок глипнути на любку.

Пішов Славко з твердою неподатною постановою. Почувався так, буцім це його посліднє передсмертне бажання. Виконати має його тепер або вже ніколи. Зайшов від веранди, попробував двері, — замкнені на ключ ізсередини. Біда! Отже не налякала його ця перешкода! Зважився йти навкруги, попри кухню. Ішов, неначе той лицар помежи градом куль. Страх мав великий. Отже завзяття й відвага більші.

В сінях стояла бочка з водою, бляшана коновка й березовий віник із довгим держаком: десь, мабуть, зо стелі змітали павутиння. Не злякався. Направо двері до кухні, наліво до якоїсь кімнати. Пішов наліво.

Якась стара баба застелювала ліжко.

— Де пані? Мені зараз треба пані.

Славко говорив із поспіхом, неначе сповіщав про пожежу.

Баба покинула стелення й вийшла. Рипнули двері від кухні. У Славкових грудях застукало серце: "Уже їй каже. Ану ж Краньцовська не схоче вийти до нього?!" Радився свого забобону, одначе не розумів його відповіді. Такий був зденервований, що не міг спокійно розмовитися з своїм забобоном. Щось баба бариться. Це не добро віщує.

Аж ось рипнули знов двері. Ворог наближається. Перша битва неминуча. Баба ввійшла. Гарячим бажанням Славка було, що скоро вона йому приносить відмову, то нехай би ще не говорила. Відповідь була добра; перша битва виграна. Славко зітхнув. Переказувала Краньцовська, щоби Славко на неї заждав, вона зараз прийде. Баба завела його до тої малої світлички, де він досі заєдно стрічався з Краньцовською. Ішов через чотири кімнати якийсь роздратований. Неначе не пізнавав цих кімнат, хоч бував у них не раз. У світличці не мав відваги сісти: неспокій його не покидав.