Лесь Мартович - Забобон

Славко, схилившись, щоби не вдаритися в одвірок, уступив несміливо до хати. Краньцовський сидів на лаві за столом, а перед ним мала плескатенька пляшечка з ромом, трохи надпита, та й чарка. Волосся на голові побурене, вус один удолину, а другий стирчав догори. Видко було, що вночі приліг його до подушки. Червоні очі й неголене обличчя робили його вигляд якимось страшним.

Устав, як побачив Славка, і досягав головою аж під сволок, бо хата на його зріст занизька. Заговорив до Славка захриплим голосом і здивував своєю мовою Славка не трохи. Бо показалося з його мови, що він не тільки не стидається своєї вандрівки, але, навпаки, чваниться нею. Уважає її за якийсь подвиг. Передовсім сміявся зо Славка, що Славко тоді так хутко втік від нього. Потім хвалився, що за час своєї вандрівки спав усього дві ночі. Зрештою, лиш тілько мав спання, що трохи дрімав у корчмі за столом. Хвалився також тим, що дуже мало їв, а найбільше намагав напитками. За найбільшу ж свою заслугу вважав те, що пропив усі гроші, які мав при собі, а опріч того, наробив ще чимало довгу. Капелюх, черевики й усю одежу мусив узяти наборг, бо давня була так знівечена, що викинув її до каналу. Дійсно, Славко завважив, що Краньцовський уже не в тім безполім англезі, але в літній, маринарковій одежі, що встиг її вже добре пом'яти, бо спав не роздягаючись.

Розказував іще далі Краньцовський, що теперішня вандрівка одна із слабших. Йому її перебили, тому він її не докінчив. Муситиме незабаром наново її відбувати. Давнішні вандрівки були ліпші. Передторік, пригадує собі, що на одній вандрівці та вийшов із дому в таку пору, що жито ще зеленіло та й стояло на пні. Як же вернув, то воно вже пожовкло та й геть вилягло.

— Зовсім змінилась околиця, — сміявся Краньцовський. — Тямиш, Сеньку?

— А-а ч-чому ж би я не ть-тямив? — образився Сенько. — Таж пан жонца тоді також ночували в мене.

Жалувався Краньцовський, що борода його свербить, бо непідголений. Коли ж Славко заявив готовність принести йому бритву, то він, намість відповіді, налляв собі чарочку рому, простяг трохи руку й показав Славкові. Рука з чаркою трусилась, аж ром вихлюпувався.

— Видите, як делькотить? — казав Краньцовський. — То яке ж моє голення? Я би підрізався.

Потім розповідав Славкові, яку має просьбу до нього. Просить його, щоби пішов до його пані й приготовив її на прихід Краньцовського. Залежить йому передовсім на тім, щоби його жінка не думала зле про нього. Бо він учора довідався, що мав відгороджуватися своїй жінці тоді, як вона приїздила зо Славком до міста. Також довідався, що він мав пускати про жінку якісь сплетні. Отож він дає слово честі, що нічого з того не тямить. Та баби такі дивні люди, що чоловік що ляпне по-п'яному, то вони зараз роблять із того цілі історії. Він удається тепер до Славка з цілим довір'ям, що Славкові вдасться з'єднати собі його жінку.

— Ви любите держатися бабської запаски, — сміявся зо Славка. — А такі мужчини мають послух у жінок. Скоро ви ще не заглагоїте якось моєї жінки, то вже й не знаю, до кого вдатися. Тоді хіба мені вертатися назад на вандер. Чи як кажеш, Сеньку?

Сенько якийсь час кривив лицем, аж укінці всміхнувся. Достоту, якби те обличчя вже забуло та й через те не могло доразу потрапити на сміх.

— Т-та хіба так.

Славко відмовився зробити Краньцовському цю послугу. Казав, що справі не поможе, а радше зашкодить, бо він не вміє з жінками розмовляти. Славко таки не мав сміливості показатися на очі Краньцовській.

— Але ж саме така вдача, як ваша, припадає жінкам найбільше до вподоби, — говорив Краньцовський. — Ви скажіть лиш кілька слів, решту вона собі сама доповість. Уже як я вас прошу зробити мені цю вигоду, то знаю для чого. Адже…

Не міг докінчити своєї мови, така сильна гикавка його напала. Пожовк і дрижав на цілім тілі. Потім сів, ухопив із поспіхом чарку з ромом і випив. Не діждався полегші від одної. Наливав другу. Рука трусилась, а ром виливався на стіл. Випив другу, трохи полегшало. Забув, що мав Славкові сказати. Зате говорив до Сенька:

— Замало одної плящини, мусиш скочити ще по одну. Мені треба цілий день нині потрошки попивати…

— Як треба, то нічо не поможе, — сказав Сенько. Краньцовський не переставав просити Славка. Вже не вимагав від нього нічого більше, як тільки, щоби повідомив його жінку про його поворот із вандрівки. До просьби Краньцовського прилучився й Сенько. Намовляв Славка зробити Краньцовському цю прислугу.

Славкові здавалося спочатку, що ніяким світом не згодиться піти до Краньцовської. Отже-таки вкінці послухав просьби. Найбільше промовила йому до серця Сенькова намова. Не мав своєї волі. Перед котрим чоловіком почував пошану, то не міг опертись його намові. А від часу будови читальні почував пошану до всіх вороницьких мужиків. Іще не розумів, для чого саме, але вважав їх ліпшими від себе. Вже злагодився йти, коли прийшло йому на думку, що це ще зарано. Ніколи так рано не ходив до Краньцовської, через те не мав відваги в непривичній порі показуватися до неї. Пішов би, але в одинадцятій годині, а тепер лиш пів дев'ятої. Краньцовському ж залежало на тім, щоби зараз.