Лесь Мартович - Забобон

Як вийшли з лісу, стрітили на стежці Гринька. Ішов супроти них. Із обох кишенів стирчали йому пляшки. Ліве лице мав червоне й напухле. Як тільки їх назирив, виймив одну пляшку й частував Сенька пивом. Сенько приостав і показував пальцем на Гринькове підпухле лице.

— А дивіться, п-паничу! — говорив Сенько до Славка, не зважаючи зовсім на Гринькову принуку до пиття, неначе Гринько не був чоловік, але якийсь пень. Так говорять про того, хто зсунувся з глузду. — Дивіться, як йому ліве лице напухло. Це з бійки; так били в морду! К-кождий б'є правою рукою та все в л-ліве лице. Тому так напухло.

А Гринько не вгавав просити. Відважився навіть припрошувати Славка до пива. А Сенько гикався далі:

— О-отак причепиться до кождого, та й б'ють. Ще якби на лівака лучив, що поправив би його в праве лице. Усе легше! Бо лівак б'є в праве лице. Але в нас уже нема ліваків. Був Іван Сав'юків, та вмер. Тепер же к-котрий відки, та все правою рукою в ліве лице! Тілько Павло Гаєвий та бив ковбасою по зубах. Гринько його також частував учора в читальні. А Павло відібрав ковбасу, та по зубах, та по зубах! Ковбаса груба, тверда, а однако покришилася на дрібні шматочки. Допевне мав зуб нарушити! — Аж тепер обернувся Сенько з бесідою до Гринька: — Ану, покажи зуби, чи не вилетів котрий?

— Що там зуби? — сказав Гринько. — Напийтеся зо мною пива.

Сенько, не відповідаючи, пустився йти.

— Не хочете? — крикнув йому вслід Гринько. Підніс пляшку вгору, щоб її кинути з розмахом до землі. Але криві пальці не послужили. Пляшка вихопилася з руки й упала легко на пісок. Не збилася. Тоді Гринько зачав її товкти зап'ятком. Потім приповідав: — Отак би я Варвару. Отак її, отак!

Як нагадав собі Варвару, то товк із таким завзяттям, що пляшка трісла.

Ті два обернулися й приглядалися Гриньковій роботі. Потім пішли далі. Сенько говорив:

— Він удає Краньцовського. Д-де тобі, жебраку, рівнятися з паном жонцом. Він пан, а тебе б'є хто не хоче.

З Гриньком уже ніхто не хотів приставати. Всі ним гордили, всі ним помітували. Ніхто не вмів би сказати, з якої причини, хоч усі знали, що якраз відтепер Гринько не належить уже до людського товариства. На ділі ж причина цеї погорди була зовсім зрозуміла. Гринько не належав уже до мужицького стану. Ані господар, ані робітник. Хати не мав і не міг уже мати. Робити не здужав, бо каліка. Ще доки була надія, що ожениться з Варварою, доти люди вважали його собі рівнею. Тепер же, як ця надія пропала, то Гринько, хоч іще мав гроші, та належав уже поміж жебраків. Та й то до жебраків найбільше зненавиджених, бо молодих і злодійкуватих.

— Він удає пана жонцу, — сказав ще раз Сенько. — Учора зайшов собі до Йвана-музики, приніс горілки, пиво, ковбасу та й: "Грай мені", — каже до Йвана. А Йван, не бійся, то також такий, що очима вздрить, то руками озьме, їсть, п'є, гроші від нього туманить та й грає, доки ніхто не видить. А як сусіди дослухалися та й стали зазирати попід вікна, а він Гринька за обшивку — та надвір: "Уступися, жебраку, не паскудь мені хати". Ще й дав йому на дорогу кілька поличників, бо не хотів з своєї охоти вступитися.

Потім розказував Славкові про Краньцовського, як він забавляється в Івана-музики, та й хвалився, що Краньцовський дуже зчаста кінчить у Сенька свій вандер. Пані жонцова все приходить до Сенька забирати свого подруга.

— Дуже він добрий і п-порядний чоловік, — говорив Сенько, — але йому щось пороблено. Як його якась біда причепиться, то водить світами.

— Десь йому мусить бути тепер соромно, — сказав Славко. Боявся, що Краньцовський перед ним стидатиметься за своє п'янство. З такої думки робилося Славкові дуже неприємно.

Сенько подумав трохи. Не знав, що поставить у кращім світлі Краньцовського: чи сором, чи байдужість. Виміркував собі, що для пана краще стидатися п'янства. Тому обізвався до Славка:

— А-а, та певне, що має йому бути соромно. Та-же він баронової син, а то така паскуда з ним сталася цеї ночі, Пив квасне молоко безперестанку, так його палило всередині. А потім уснув такий зморений, а рано коло нього (вибачте за слово) так, як коло малої дитини. Я мусив досвіта бігати ще по ром до корчми, бо не міг витримати. Ще, видко, його час не минув.

Ще перед самим порогом Сенькової хати вагувався Славко, чи йти йому доразу досередини, чи, може, заждати, аж Краньцовський його сам закличе. Дуже було йому ніяково стрітися з Краньцовським, думав, що він так стидатиметься, що й не погляне на Славка. Але Сенько не дав йому дожидатися. Просив досередини.