Лесь Мартович - Забобон

— Може, матиму змогу віддячити вам, — сказала до Славка, всміхаючись жалісливо.

Годі було не послухати. Тож Славко, хоч нерадо, то потягся заспаний до своєї кімнати й там згрубша причепурився, як міг. Щастя, що обголився сьогодні рано, а то був би їхав до міста, немов ведмідь, зарослий.

Панотець на радощах, що тах хутко спекався гостя з дому, підвів їх аж на дорогу. Там стояла крита осклена повозка та й блищала на сонці, аж очі сліпила. Краньцовська поясняла, що навмисне взяла криту повозку, бо одно, що надворі спека й порохи, а друге, що чоловік її може бути п'яний та зчиниться здвиг людей довкола воза, коли б так на виду їхав. Ще й за фірмана сказала, що воліла би, якби він їхав у звичайній народній одежі. Але в цих людей такий дивний звичай, що вони думають, буцім уланська голуба блузка з блищачими гудзиками краще їх зодягає, чим сіряк. Фірман Антін, порозумівши, що вона говорить, усміхнувся згорда.

Як лиш повозка рушила, стратила доразу пані Краньцовська сумний настрій. Зачала Славкові докоряти за те, що він тепер ніколи в них не буває. Дуже великий з нього самолюб. Бо коли зимовою порою нудьгував, то тоді приходив до них, а тепер не хоче. Повинен тямити, що й другим скучно. Хоч це було б йому й не мило, то все-таки згляд на других повинен йому наказати обмежити трохи своє самолюбство та відвідати хоч на хвилинку тих, що скучають.

Славко розумів цю бесіду зовсім дослівно. Не важився доглупатись у ній якоїсь укритої думки. Для того лиш виправдувався, що не мав коли. Одначе попри те він мав іншу муку. Силувався вдержатись у "добрім тоні". Замість слухати й розуміти, що вона йому говорить, то він випростувався, щоби занадто не розпиратися, хапався рукою за крават, чи не пересунувся на один бік. Нарешті з переляком почув, що щось його дуже кінець носа свербить. З поспіхом ухопив платинку та й натирав ніс аж до болю.

Краньцовська ж докоряла йому далі. Певне, говорила, вона не може мати претензії на увагу мужчин, таких молодих, як Славко, бо вже застара, але зате постаралася для свого синка, Мундзя, про французьку молоду бонну. Тим-то думає, що Славко зацікавиться хоч тою французкою та через те відвідає й Краньцовську. Повторачила кілька раз, що вона для Славка застара. Хотіла його тим спонукати до відповіді компліментом, що не вважає її такою старою. Та годі їй було й цього добиватися. Він сидів туманом та зиркав на неї вовком. Як при кождій жінці, так і при ній, пристрасть завертала йому голову, а він давав приміту тої пристрасті лиш лупанням очей і сумом. Бо для Краньцовської почував Славко вже віддавна приязнь, майже любов. Тих безсонних ночей він про неї мріяв. Не раз обвивала й тиснула йому серце гадюкою сама думка, що Краньцовський виціловує ті мацісінькі губки. Але він тремтів навіть перед самою можливістю її здогаду, що він та зважився коли-небудь думати про неї що-небудь. Це не була несміливість молодого хлопця, але було це переконання людини про свою негодячість.

За той час з білих пісків з'їхали вони на твердшу дорогу. Тут складники землі змінилися. Ниви всипані густісінько вапняними камінчиками, а пісок з грубим додатком глини робив враження чорнозему. Таку землю називають тутешні мужики "ромушиною". Жито на ній вимерзає, зате, як справлена, родить пшеницю. Горох удається дуже добре, а лубин не хоче родити. Дорога по такій землі тверда, як на гостинці, і зовсім біла від вапна. Тільки що дощі її також змивають. Робиться колія для коліс глибока, а серединою лишається високий поріг. По цій дорозі їхали поволі, бо Краньцовська мала страх перед тим порогом. Вона, поглянувши крізь шибку, сказала:

— Подивіться, які прекрасні чічки! Ви не знаєте, як вони звуться?

Славко виглянув і побачив при дорозі неначе засаджені густо чічки з рожевими головками. Найгарніше в них було те, що вони тулилися в кругленькі чудові китиці. Славко, розуміється, не знав, що воно таке. Вони спустили вікна й гукали на Антона. Він спинив коні. Довідавшися, чого від нього хотять, здивувався, як можна це не знати, відповів: "Бур'ян, хопта" — та й погнав коні далі.

А ті чічки росли тепер і на тім гребені, що йшов поміж колеса, їх подовгуваті листочки, що густо вкривали ціле било, подобали на листя еспарцети. Чим далі їхали, тим більше стрічали тої ростини. Вона росла й дожидала німця: чей з'явиться та випробує її придатність і зачне культивувати її хоч на пашу для худоби на цих землях.

А ось уже гостинець. Хоч відси далеко більша половина дороги, то переїдуть її борше, аніж переїхали дотеперішню. Краньцовська випитувала тепер Славка, що він робить цілими днями. Не знав, що їй відповісти. Ах, певне, він, — догадувалася Краньцовська, — бавиться з сільськими дівчатами або молодичками. З цими безпечніше, бо дівчата вже надто розумні поробилися. Можна напитати собі клопоту. Краньцовська мала на думці процеси за аліментацію нешлюбних дітей. Бо на це вороницькі дівчата справді від якогось часу зробилися дуже розумні. В селі розповідали собі голосно про такі дві дівки, що в службі знайшли собі навмисне з господарями діти, дістали місячну платню на їх удержання, а самі пішли до Львова в мамки.