Лесь Мартович - Забобон

Петро сам, без ніякої просьби, пустився йти до війта. Радий, що вирвався зі стайні. Хоч кривий, отже так хутко шкутильгав, що трохи не біг.

Панотець хвалився перед сином, як то ніхто не дбає за господарство, як він усе сам мусить доглянути та яка то тяжка праця. Ніколи не має часу, боїться навіть до міста поїхати, бо без нього тут би все пропало. Славко завважив, що батько дуже тішиться з цеї пригоди.

Заки Петро ще встиг дійти до війта, то Йван уже вернув з поля. Панотець привітав його сваркою. Сам він, панотець, мусив загонити корову, що вже ціле літо робить шкоду в його конюшині. Допевне, Йван у змові з тим злодієм, коли не хотів тої корови займати.

— Котра корова? — запитався Йван.

— Не видиш котра? Ади, оця, прив'язана! Іван стис плечима:

— Таж це наша корова Красулька. Панотець не пізнають своєї худоби?

Панотця наче не було в стайні, хутенько подріботав до хати. За ним ступав широкими кроками його син. У своїй думці мав таке переконання, що якби його батько не був так дуже тішився з тієї пригоди, то вона була би для нього щасливіше скінчилась.

У такий спосіб висвободився натепер Іван від сварки та й міг своїм давнім звичаєм сам догонювати панотцеві.

Ледве засіли до обіду, дала кухарка знати, що війт чекає на панотця. Він таки зараз зачав перечитися з Пазею, чого війт приходить тоді до нього, як він обідає. Чи не може найти собі догіднішого часу? Хіба навмисне на те приходить тепер, аби не дати йому з'їсти обіду. Гадав панотець, що хоч хвильку буде мати спокою, аби хоч спокійно з'їсти. Та де там! Війт навмисне вичекав тої пори, як дадуть обід на стіл. Допевне, ждав у кухні на ту пору.

— Я цілий день працюю як чорний віл, — хвалився панотець, — всього мушу сам доглянути, та хотів би-м хоч трохи спочити при обіді.

— Іди вже до кухні, чого стоїш? — сказала їмость до кухарки. Вона в той спосіб хотіла зацитькати панотця. Як не буде перед очима Пазі, то не буде на кого сварити. Але хоч Пазя вийшла, то панотець не вгавав. Він же навіть не ляже по обіді через війта. А лягти потребує конче, бо дуже змучений, їмость уже піднімалася обов'язку відрядити війта, нехай би прийшов увечір. Та-бо показалося, що панотець має якесь дуже важне діло до війта. Мусить його зараз полагодити, бо як ні, то буде запізно. Показалося, що то лиш така лиха доля сьогодні в панотця, що йому не доведеться зазнати спочинку.

По обіді пішов панотець до своєї канцелярії і закликав війта досередини. Війт був один з молодших господарів, що ще держалися народного строю в одязі. Бо більша частина цих господарів носилась уже по-міському. Вони купували всіляке дешеве дрантя в місті, зношену одіж, цивільну або військову. В гарячі ж дні при роботі ходили лиш у сорочці й ногавицях. Волосся також стригли по-міському, коротко. Цю зміну звичаїв спричинило те, що Вороничі були положені поблизу міста, й те, що надмір людності шукав зарібку в Пруссах і Америці. Війт же держався давніх звичаїв, бо це було признакою багатства. Носив довге волосся, а одягався в чорний сіряк і в прості чоботи. Він був великий прихильник панотця, бо перебрав іще по своїм батькові уряд старшого брата й паламаря, а попри те був з вибору церковним комітетом.

Панотець казав йому сісти на крісло, а сам сів на отомані та й мовчав. Дрімота обхопила його цілого так, що аж мусив чоло морщити, аби задержати розплющені повіки.

— Панотець щось мене потрібували? — запитався війт.

— Я? Нащо?

— Таж панотець кликали мене.

— Коли? Я тебе не кликав.

— А до мене вступив Петро Оском'юк, — дивувався війт, — казав, що панотець кличуть.

— А він чого кривий? — запитався панотець майже спросонку, бо сон уже його переміг.

— От не скажу. Він уже давно вкалічів. Панотець нараз прочунявся.

— Як то не знаєш? А ти ж що за війт? Устав з отомани, зачав ходити дрібно по канцелярії, а на війта сварив. Бо, певне, війт знає, лиш не хоче сказати. Вони всі в змові. Таке злодійське село. Дотепер гадав, що хоч війт порядний. Але видко, що в цілім селі нема кому вірити.

Бігаючи по канцелярії, робив панотець такий вітер, що аж папери тріпалися на бюрку. Одна картка ось-ось та й полетить на землю. Війт обережно зловив її в обі долоні, бо своїми грубими костистими пальцями не міг би такої тоненької речі вдержати: вона би промкнулася крізь пальці та й полетіла б на землю. А війт знав уже з досвіду, що з гладкого помосту легше зняти корець збіжжя, як таку картку. Ти її гладь-гладь пальцями, та й не вхопиш. Хотівши її допевне спіймати, треба зачепити її на самій середині нігтями так, як каня курятко бере в шпони, потім треба ту картку зім'яти, аж тоді можна вже її піднести. Але письменні не люблять, як їм подають зім'яті картки. З такої-то причини взяв війт картку в обидві долоні та й злегенька, обережно, аби не потовклась, поставив її на бюрку на самім верху. Панотець заздрів цю війтову роботу. Зараз межи ними зчинилася така бесіда: