Лесь Мартович - Забобон

Отже, битва ще не була скінчена. Коров'ячі вороги дістали нову поміч. Зараз за дорогою орав кривий мужик. Він уже відперше стримав коні та й приглядався цікаво тій битві. Коли ж тепер переконався, що корова побідила вже зовсім своїх противників, прийшов їм на підмогу. Це був високий мужик, що мав праву ногу скривлену в коліні досередини. Як ішов, то писав нею півколесо, достоту, як шевернога корова. Через те подавався все на правий бік і йшов зовсім поволі. Лице в нього якесь побабчене, а заріст на лиці дуже слабий. Вуса короткі, наче промикані, а на бороді виднілися купки волосу лиш по бородавках. А їх було досить на виду. Цей мужик зайшов ззаду до корови, зловив її за ріг, здоймив з себе ремінний поясок, прив'язав його корові до рога: прошу, ведіть. На це діло не найшовся охочий. Тож просили його, аби він сам повів. Та мужик не хотів. А чому? Бо там може бути на подвір'ї їмость або кухарка, а йому стидно без ремінця. Як же йти розперезаному? Правда, він мав на собі лиш сорочку й ногавиці, але в ремінці, то так, як у кожусі. Коли ж здійме ремінець, то чується немов голий. Нехай же поженуть корову самі, а ремінець йому відішлють. Він буде ждати коло плуга, а для закриття свого сорому підпережеться тим часом перевеслом із житньої соломи. Там у нього коло плуга на возі солома.

Треба було великої просьби й панотцевої поваги, щоби спонукати мужика, аби повів корову розперезаний. Пристав, але під вимовою, що Славко побіжить наперед та й зарядить, аби на подвір'ї не було й живої душі. Побіг Славко, а за ним Лорд наввипередки. Добре сталося, бо по подвір'ю крутилася чогось Пазя. Славко сказав їй уступитись. А як вона довідалася для чого, то сховалася в сад та й дивилася крізь пліт. Умлівала зо сміху, як побачила мужика розперезаного.

Панотець підгонив корову ззаду, аби борше йшла. Як роги в добрих руках, то хвоста не страшно. Прив'язали корову до жолоба в стайні. А як мужик одягся в ремінець, то аж легше відітхнув, неначе на світ народився. Попросив ще панотець мужика, аби пішов до війта. Нехай прийде зараз отаксувати шкоду. Ще мужик не вийшов зо стайні, як панотець завернув його назад і зачав з ним таку розмову:

— Ти хто?

— То панотець мене не знають? Таж я служив у панотця за пастуха.

— Брешеш! У мене не було кривого пастуха.

— Я ще тоді не був кривий, то вже двадцять літ минуло. Де, де! Мені тоді було всього дванадцять рік. Я служив у панотця п'ять рік.

Панотець витріщив на нього очі. Мусив добре витріщитись, бо позирав на кривого здолини догори. Думав-думав, а врешті нагадав.

— Ага! То ти Петро Оском'юк?

— Той самий!

— А ти, злодію! Та ти шпурляв за коровами камінням. — Потім пояснив Славкові: — Не хотілося, псявірі, бігати за коровою, а він каменем! Лінувався встати. Сидить та й книжку читає, а в корову каменем. Ударив тільну корову, та й скинула теля. Такий ворог!

Тепер обернувся знов до Петра та й картав його далі:

— За таке теля були б мені заплатили жиди набезпечне п'ятку. З зажмуреними очима! А ти тото збавив. Він сидить та й книжку читає. Який мені тут читарник узявся! Чекай, чекай! Дам я тобі книжки читати! Але скажи мені, чого ти шпурляв акурат до тільної корови. Га? Чого?

Дарма що мав ремінець на собі, отже таки мусив Петро соромитись. А навіть не міг очей спустити вдолину, бо як спустив, то дивився просто на панотця. Стояв такий високий, кривий нездара, крутив головою на всі боки та й щось мимрив під носом. Пробував боронитися тим, що йому панотець обтягнув з платні за те теля. Але така оборона Петрові нічого не помогла, а панотцеві додала ще вогню.

— Я тебе не питаюся, чи тобі хто обтягав з платні за теля, лиш я тебе питаюся, чого ти кидав каменем до тільної корови? Ну, та вже шпурив-єсь раз, але нащо було далі шпурляти? Коли ж бо він одним разом не контентувався. Доти шпурляв, доти бив, аж доки не зіпсував худобини.

— Бігме, я лиш раз, — божився Петро.

— Брешеш! Від одного удару не скинула б корова теляти. Але я тебе питаюся, чого ти шпурляв камінням акурат до тільної корови? Чого не до ялівки, але таки конечно до тільної корови. Кажи, чого?!

— Та я не тямлю, то вже двадцять літ… — просився Петро.

— Не тямиш? Ти вже забув? А я тобі скажу чого. Навмисне, щоб мені шкоду зробити. Іншої худобини ти не годен був забити. Е! Якби ти був годен, був би-сь мені всю худобу перебив! Але ти собі, певне, так гадав: "Чекай, — каже, — вдарю тільну корову в лівий бік та нехай йому хоч теля скине".

Петро аж почервонів з сорому. Та й Славкові було ніяково. Щоб перервати ту сварку, нагадав батькові про війта. Панотець уже забув про це зовсім. Та й нащо йому тепер війт? Уже зігнав свою сварку на Петрі та й на передполудне має досить. Але вже зачав, треба кінчити.