Лесь Мартович - Забобон

Досі не раз бажав він собі смерті. Нехай би вона прийшла коли вночі, як він спить, і забрала його з цього світу. Він же тут не має вже що робити. Тепер же, коли почув, як батько стогне, шибнула йому в голові думка, що далеко би ліпше було вмерти його родичам. Обом. Адже родичі завсіди відумирають своїх дітей. Коли б їх уже не було на світі, то йому би полегшало. Або би вчився до іспитів, або пішов би хоч каміння товкти. То йому все одно. Нехай би з голоду здихав, лиш коби йому збутися тої страшної думки: "Що йому скажуть родичі, коли про все довідаються?!"

Таке йому верзлося спросонку, як засипляв. Нараз прокинувся й налякався: "Яке ж у мені звірське самолюбство! Мабуть, я вже дурію!" — подумав Славко і трохи з жалю не заплакав. Бо як він міг бажати, щоби його мати вмерла?! Адже вона його так любить!

Сон опустив його зовсім. Обертався з одного боку на другий. Хоч нудьга його мучила, то, однако, не світив; за такий довгий час устиг уже до неї звикнути. Всякі думки шибали йому по голові. Думки без зв'язі, майже гарячкові. Нараз серед тої сутолоки гадок змалювала його уява перед його очима кухарку Пазю. Віддавна вже поглядав на неї ласим оком. Отже не міг зважитися навіть на ніякий натяк. У жінці нічого не бачив більше, опріч самиці. А знав ближче жінок лишень із розпусного дому. Тож міряв їх тим самим мірилом, що й проституток. Видів лиш таку різницю, що коли проститутки вимагають від мужчини грошей, то всі інші жінки вимагають чогось йому не знаного. Але він би те не міг дати, бо не має. І тут чув себе гіршим над усіх своїх товаришів. Це його робило супроти жінок несміливим.

Навіть пані жонцова Краньцовська не могла додати йому сміливості. Славко бачив, що вона намагається його зосміливити. Отже приймав її ласкаву мову з якимсь переляком. Йому заєдно здавалося, що Краньцовська лишень через помилку говорить йому ласкаві слова. Через те, що не знає його добре. Бо якби пізнала, то не то що не мала би для нього доброго слова, але прогнала б його навіть з-перед своїх очей. Дужче зчаста думав про неї, вважав її за найкращу жінку. Болюча заздрість обгортала його душу на саму думку, що її мужеві та вільно цілувати ті маленечкі її губки. Про себе ж думав, що він не достоїн такої жінки, як Краньцовська, бо він гірший від усякого іншого мужчини.

Щодо Пазі, то він наче догадувався, що вона недалеко втекла від звичайної повії, до якої мав сміливість. Одначе не був цього певний. Бо через приставання з проститутками виробив собі переконання, що всякий почин, і душевний, і фізичний, походить від жінки. А такого почину від Пазі не міг добачитися. Та все-таки молода кров і потайне бажання, — ці дві речі перли Славка непереможною силою до того, щоби приблизитися до Пазі. Ось нині пробував ущипнути її в руку або в шию. Але щось його здержувало, не міг зосміливитись. Тепер роздумував над тим, яким би світом це таки доконати.

Славко був забобонний. Гімназіальна наука не дала йому ніякого світогляду на життя. Та й він його тоді не потребував. Тепер же, коли задумував жити сяк-так незалежним життям, вироблював собі той світогляд. Але яке життя — такий світогляд. Дотеперішнє життя не дало Славкові розумного досвіду. А якісь неясні відблиски перебутої шкільної науки творили в його голові якесь замішання, якийсь дивогляд. Між іншим, вивчив Славка життєвий досвід, що коли чого дуже тішиться, то потім стріне його допевне якась немила пригода. Коли надіється, що щось допевне сповниться, то воно якраз станеться насупір. Коли ж натомість має певність, що щось йому не вдасться, то воно якраз обернеться на добре. Мабуть, дотеперішні його невдачі та й те, що ні до чого не прикладався, а проте таки часом удалося, виробили в нім таке переконання. А може, що інше. Досить того, що став забобонний. Тож і тепер намагався Славко стратити надію на всяку змогу зблизитися до Пазі. Був переконаний, що як не матиме ніякої надії, то якраз сповниться його бажання. Але надія його не оставляла, а він журився тим. Серед такої душевної гімнастики заснув над ранком. І знов мати будила його до кави.

На другий сніданок спізнився. Мав подвійну роботу: перше загорнути стару ямку, а потім видовбати й загорнути нову. Старої не викінчував, бо лишилося б забагато часу. А вільні хвилі його лякали. Бо перед другим сніданком, на його думку, неможлива річ братися до якоїсь роботи, зрештою, тепер навіть не має до чого, а довбання ямки відгонило від нього всі думки. Думки ж ті в посліднім часі були для нього дуже страшні. Це добігав, власне, другий рік до кінця, кінець його спочинку. Тепер мав поступити до якогось уряду. Родичі на це ждали. Що ж йому робити? Такі думки його замучували. Одинока втеча від них — порпання ямки. Навіть те тяжке, прикре спання по обіді вважав тепер за рятунок від душевної муки.