Лесь Мартович - Забобон

"Мабуть, я від того такий сплячий, що так багато їм, — розважав собі не раз Славко. — Але чи можна інакше? Мати просить, на полумиску стоїть, то чом же не їсти? Адже чоловік не скотина, аби мав досить!"

Що по вечері нападала його дрімота, то це для Славка ще й поготів, бо й так усі незабаром лягали. На селі йдуть хутко спати. А він любить село і його звичаї. Звечора засипляв Славко борзо. Однако це спання переривалось йому зараз по півночі. Тоді будився, й тепер зачиналися для нього справдішні тортури. Бо не був сплячий ані на волос, і коли би тепер не була ніч, але днина, то Славко міг братися до всякої роботи. Та це, очевидно, не було би розумне. Де ж товктися по ночах і не давати іншим спати? Та, зрештою, відпадала йому зараз охота до всякої роботи, як тілько зачав роздумувати. Розуміється, думав передовсім про себе. Журився такою журбою, що трохи не сходив із розуму. Не знав ніяк, що з цього вийде. Найдужче лякався того, що йому скажуть родичі, коли довідаються про все.

Зачинав вірити в чуда. Може, він де на якій лотереї виграє, але багато грошей, так із кільканадцять сот тисяч. Тоді все поладив би щасливо. І цю тему оброблював, передумував на всі боки. Це був його рятунок. Таких рятунків придумував більше, бо до ранку далеко. Засипляв над ранком знов і так смачно спав, немов лиш недавно ліг спати. Ціле спання до півночі десь зовсім загирювалось, і Славко мусив спати наново. Через те їмость щодня будила його рано до сніданку. І тепер зачиналася знов та сама історія, що й попереднього дня. Тому дивувався Славко, де інші находять час до якоїсь науки? Хіба ті люди ніколи не їдять, не сплять і не спочивають?

"Ні! Тут щось інше мусить бути, — роздумував собі Славко. — Певно, інші розумніші від мене. Їм вистачить раз прочитати та й уміють. А я йолоп і туман. Де мені братися до науки?!"

Від таких думок мав себе за посліднього дурня. Уважав себе за гіршого від усякого іншого товариша. Тратив відвагу й охоту до життя.

Вчора одна пригода заставила його читати церковне право. А власне, не так пригода, як пес Лорд. Цей непосидющий пес, що всюди вродиться, де його не посіяти, прибіг смерком до Славкової кімнати, вискочив на стіл і трутив на долівку якісь записки церковного права. Падаючи, вони відчинилися, і Славко проти своєї волі прочитав там уступ про перешкоду подружжя з причини убиття подруга. Прочитав і очам своїм не повірив. Там виразно стояла порада, в який спосіб доконати вбиття подруга, щоб з того зовсім напевне зродилася перешкода до заключення нового подружжя. Прочитав Славко ще раз дотичний уступ. Так-бо й є! Автор радить, хто має вбити, як має вбити, а навіть який намір повинен мати при вчинку. Це Славка дуже зацікавило. Постановив собі: в ліжку по вечері прочитати тих записок більше. Та боявся, що котресь із родичів може його зловити при читанню. Зачнуть допитуватися, що читаєш, нащо читаєш, та й дуже легко може вийти з цього біда. Можуть родичі довідатися, що він не поробив іспитів. Бо коли б їх поздавав, то нащо сліпає над якимись правничими шпаргалами. Звісна річ, що всяка наука — це лишень киї, що за них потім для зменшення болів надають диплом. Тож Славко порадив собі так, що взяв до ліжка, опріч тих записок, також газету й держав її разом із записками в руках. Якби хто надійшов, то він би вдавав, що читає газету. Запевнившись так перед ненадійним нападом, узявся до читання. Читав тепер поради, в який спосіб виконати перелюб із чужою жінкою, щоби з того милого вчинку напевне виникла перешкода до подружжя з тою жінкою, розуміється, по смерті мужа. Найбільше його дивувало те, що майже при всіх тих перешкодах інакше радило церковне право, а інакше австрійське. Не знати, чиєї ради має послухати інтересований.

Як же Славко жалував, що перед першим іспитом не зазирав до цих записок! Він переглядав тілько друковану книжку, а там зовсім інакше стояло. Хто знає, чи ті записки не були би його спонукали до науки. Та тепер уже пропало.

Через те що не було примусу читати ті записки, то його якраз тягнуло до того читання. Для того й нині ліг до ліжка з книжкою й газетою. Зачав навіть читати. Але стогнання батькове перебивало йому. Бо кілька раз в сусіднім покою що-небудь зашелестіло, то Славко лякався й ховав книжку під ковдру, а натомість брався читати газету. Таке безнастанне наслухування так розривало його увагу, що не міг нічого з прочитаного розуміти. Тож кинув книжку, загасив лампу й старався заснути. Однак батькове стогнання навіяло йому до голови дивні думки.