Лесь Мартович - Забобон

Коли сідали обоє до повозки, запиталася Краньцовська:

— Чи я вас визволила з неволі, чи, може, лиш попсувала милу забаву?

Славко впевняв, що вона визволила його з неволі. Та й з'явилася в сам раз, бо інакше мусив би ще пити. Мав би тепер біль голови.

— Ой! Що ж би мені тоді ваша мамця сказала, якби довідалась, що через мене болить головка її пестія?

Подивилася Славкові миленько в очі, потім спустила їх і почервонілася. Її личка горіли тим пристрасним жіночим жаром, що як приложити до них долоню, то не можна довго вдержати: личко пече вогнем.

До середини міста ще було чверть години їзди. Краньцовська розпитувала тим часом про свого чоловіка. Але Славко був дуже невмовний: його розбирала похіть і він сумував. Вона ж роздумувала над тим, що бачила в корчмі, витягала з того заключення й поділялася ними зо Славком. Найдужче лютив її Йван-скрипник. Адже вона завсіди в того чоловіка викуплялася. Платила йому за те, аби дав їй знати, коли її чоловік має намір іти "на вандер". А Йван знав це добре, бо її чоловік завсіди замовляв йому заздалегідь, де має ждати на нього зі скрипкою. Такий мужик невдячний! Бо Йван, хоч брав від неї заплату, то не тільки не повідомляв її, але надто ще скривав у себе в хаті перед нею її чоловіка. Та, зрештою, вона не дивується. Іван, видко, волить забаву з її чоловіком, як її гроші. Потім пригадала собі, як смішно виглядав її чоловік у тім пом'ятім англезі, без одної поли, та в тій військовій чи арештантській шапці. Сміялася з того щиро, очі заходили сльозою. Та й подумати тільки, на кого він її міняє! Такі дві погані, брудні баби! Вона це знає вже віддавна. Та ще й поготів! Вона собі з цього нічого не робить. Вона зовсім не заздрісна; менше клопоту.

— Та що ж бо ви все мовчите? — нахилила трохи до нього голову й злегенька діткнула його боку своїм ліктем. Потім говорила тихше, буцім передаючи йому якусь тайну. — Адже такого молодого хлопця повинні зацікавити хоч такі заборонені романси.

Славко замість відповіді знов поправляв крават і з поспіхом натирав ніс платинкою аж до болю.

— Та-бо я бачу, що ви чогось сумні, — говорила Краньцовська далі. — Може, тому, що не вдалася вам ваша місія? Не гризіться. Я була майже певна, що так станеться. Пробувала-м іще послідній раз. Тепер маю чисту совість. Нехай його тепер усі чорти пірвуть! Навіть у той бік не подивлюся.

Славко заєдно сумував.

— Може, вам жаль, що я стратила гроші? Не журіться: я вже їх віджалувала. Зрештою, я вже привикла до цього. Він стратив уже тілько, що за те купив би Вороничі.

Тепер Славко переміг у собі "добрий тон", сховав платнику й обізвався:

— А я чув, що Вороничі перейдуть на власність вашого чоловіка.

Цей сам Славко, що так боявся за "добрий тон", тепер не завагався натякнути на нешлюбне походження її чоловіка, хоч повинен був догадатися, що це знаття для нього зовсім не потрібне, а для неї немиле.

Вона засоромилась. Люди соромляться таємницями своїх обставин, чи вони злі, чи лиш байдужі, тільки через те, що це таємниця. Славкові ж сказала, що нехай не вірить ні в які сплетні. Вони мають лиш двісті моргів у Вороничах. Вона сама купила той грунт за своє віно. По цім замовкла й не обзивалась уже. Та він зовсім не порозумів, яка причина її мовчанки.

У місті попросила його, щоби на п'яту годину був коло повозки. Вона також стане точно на місці. До того часу має полагодити одну орудку.

— За той час бавтеся добре та й не вганяйте дуже за дівчатами, — сказала й погрозила йому пальцем. Радо простила йому те немиле слово, що вирвалося йому перше мимохіть.

Він іще поглядав за нею вслід і завидував у душі Краньцовському, що може обнімати таку любу особу. "Інший, бувши мною, хто знає, чи не здобув би собі її любов, але я, безіспитенко, найгірший понад усіх…" Ідучи від повозки до ринку, роздумував далі над тим самим. Коби хоч Пазю вдалось йому з'єднати. При ній би мріяв, що обнімає Краньцовську. Постановив собі здобути Пазю доконче. Ще таки сьогодні. Примусить себе зважитися. Адже не виб'є його.

З такими думками зайшов до цукерні. Це був одинокий льокаль, де він важився заходити. Тут заходив також його батько. Тут сходилися його знакомі академіки.

Перед дверми цукерні ще пощупався за кишеню, чи є гроші. Є! Гроші старав із двох джерел. Мати йому давала, та й брав тихцем від батька. Панотець носив гроші по кишенях без мошонки. А також держав у засуві від свого бюрка. Дуже часто забував засуву замкнути. Тоді Славко витягав кілька корон. Витягав також з кишенів, як батько спав, а він припадково ні. Панотець не знав ніколи ліку своїм грошам. Лиш часом, як тих грошей по кишенях було замало, а Славко ще попри те вхопив, то панотець довго шпортав по камізолі, по штанях, щось собі нагадував, а накінці давав спокій. Та Славко не потребував багато грошей. Тютюн купувала йому мати, він сам лиш докуповував ту надвишку, що більше курив, аніж перед тим. На тайні потреби, що про них мати не знала, вистачало йому аж надто тих кілька корон, забраних батькові. Зрештою, старався ті потреби заспокоювати якнайдешевшим коштом.