Лесь Мартович - Забобон

— А ви, пане Славку, так мало говорите, що я не мала нагоди дослухатися, чи вмієте говорити чисто по-польськи. Не стидайтеся: ви русин, а я полька, та якось розмовимося по-литовськи.

Навмисне говорила багато, щоби вспокоїтися, бо відколи тулилася до Славка, чула завірюху в своїх жилах.

— Я думаю, що по наших граматиках так пишуть для того, щоби русини не були горді на те, що псують нам мову. Для литовських поляків, певне, пишуть, що вони виговорюють польські слова по-англійськи. А ми тут, поляки, признаємося тихцем між собою до того, що для нас рідніша українська мова, аніж мазурська. Лиш писати це не вольно. Зараз би на нас кричали, що ми винародовлюємось. Але мені здається, що таки колись та винародовитися мусимо: то вже не дасться так далі піддержувати штучно Польщу. От у нашім повіті зробили з мого коханого мужа і члена ради повітової, і предсідателя шкільної ради, і якогось делегата до доріг, хоч знають, що він за зіллячко. Лиш через те, що він поляк. А він собі гарненько гроші повітові забирає та й з Іваном-скрипником бавиться. Я вже кілька разів платила за нього по кілька соток. А тепер не дам, аби й ціла Польща мала провалитися. Бо мусите знати, що мій чоловік ліпший поляк від мене, хоч говорить з нами по-українськи, а я по-литовськи.

Знов сміялася, пригадавши собі литовську вимову. Потім схопила його за руку й легенько потрусила.

— Та що ж бо ви мовчите? Навіть не похвалите мене за те, що я стала перекинчиком, аби з'єднати собі ваше серце? Адже якби хто з поляків прислухався, які я перед вами виговорюю єресі, то вкаменував би мене.

Аж тепер Славко набрав трохи життя. Дійсно, не чув досі з польських уст такої мови. Це він теж сказав Краньцовській.

— Прецінь раз діждала-м ся я від вас доброго слова. Та мені з цього слаба потіха, бо я вимусила на вас цю похвалу.

Знов гляділа на нього й усміхалася любо. Це не був сміх, тілько втіха тої жінки, що дивиться на милого їй серцю мужчину, їй здавалося, що вона полюбила його щиро. А тим часом вона любила образ своєї душі. У хвилях зневіри й розпуки вимріяла собі таку людину, що спочуває їй у тяжкім горі. Той образ приложила до прохожого Славка. Кілько він не дорівнював тому образові, стілько вона додавала його в своїй фантазії.

— Чаруєте мене, пане Славку, собою. Нічого собі більше в світі не бажаю, лиш тілько, щоби Мундзьо стався такий, як ви.

Нагадала собі ще раз за свого сина. Цей хлопець десь вивчився говорити на кождого, що він служить. Певне, чув, що наймити говорять про себе, що вони служать, та й говорить так про всіх. За Краньцовську говорить, що вона служить у нього, а за себе знов, що служить у Краньцовської. Недавно, як довідався, що тітка Краньцовської писала до неї листа, то казав, що йде служити до тітки, бо вона ніколи не жалує йому яблук. Та й не можна хлопця відучити від тої звички. Ані тни не може порозуміти, для чого Антонові вільно про себе говорити, що служить, а йому ні. Добре ще, що бонна не розуміє по-польськи, а то образилась би, бо він і про неї говорить, що вона служить.

— Але, може, бонна хутше вивчиться по-українськи, як по-польськи а, властиво, по-литовськи, завдяки вам, пане Славку.

При цім слові замахнулася пальцем і злегенька діткнула його носа. Йому аж душно зробилося з переляку. Вихопив з кишені платинку та з поспіхом узяв натирати ніс аж до болю. Тепер прийшла черга на Краньцовську налякатися:

— Невже ж я вас так сильно вдарила? Вибачте ж мені мою нездарність.

Славко запевняв, що це нічого.

Недалеко вже було додому, а через те Краньцовська домагалася від Славка слова, що її відвідає. Він приобіцяв. Але Краньцовська цим не вдовольнилася: хотіла знати доконче, коли це станеться. Нехай Славко скаже, коли буде мати час.

Славко задумався. Коли ж він зіправди має час? Увечір? Ні! Підвечірок, спати, вечеря. Нема коли. Рано? Ні. Ту ямку не може перестати порпати, вже хоч би через те, що при тій роботі забуває свою журу. Зрештою, не привик так рано одягатися. Лишається час по другім сніданку. Сказав це Краньцовській. Нехай буде. Для неї ще й поготів! Вона би також дуже радо вийшла на прохід.

— А щоби вам не було скучно зо мною, старою, то заберемо Мундзя й його бонну. Тож завтра набезпечне. Яка година найдалі?

— Пів одинадцятої.

— Добре! Тілько ви, пане Славку, так не дорожіться собою. Адже я знаю дуже добре, що ви тепер ні над чим не працюєте, але спочиваєте. А мені тим велику зробите ласку. Можете порозуміти, що в моїй душі діється, бо виділисте мою долю там у корчмі на "вигоді".