Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Мені вже виповнилося дванадцять років, і матінці довелося задуматися над тим, де мені вчитися далі. Планам батька, який мріяв, що я навчатимусь у приватних школах, які засновані товариствами взаємодопомоги та доповнюють одна одну, не судилося здійснитись, оскільки відкриті в той час добре обладнані державні школи зробили ці заклади непотрібними; уряд знову возз’єднаної Швейцарії з самого початку приділяв цьому питанню велику увагу. Старий склад професорів і вчителів міських шкіл поповнився за рахунок викладачів, виписаних із Німеччини, і був розподілений по нових навчальних закладах, які були засновані в більшості кантонів і ділилися на гімназії та реальні училища. Після довгих ходінь по урядових установах і нарад зі знайомими матінка визначила мене в реальне училище, й успіхи, досягнуті мною в моїй скромній школі для бідняків, яку я покинув із сумним і водночас радісним почуттям, виявилися настільки задовільними, що я витримав вступний іспит нітрохи не гірше вихованців старих міських шкіл, які зажили доброї слави. Адже, згідно з новими порядками, й ці сини заможних городян теж мусили вчитися на загальних підставах. Таким чином, я потрапив у зовсім нове для мене середовище. Якщо раніше я був одягнений краще за всіх моїх однолітків і вважався першим серед цих бідняків, то тепер, убраний у мої вічно зелені курточки, які я змушений був доношувати до дірок, я виявився одним із найскромніших і найбільш непомітних учнів у класі, – причому не тільки щодо одягу, але і стосовно моєї поведінки. Більшість хлопчиків належало до старовинних родин потомственого бюргерства; деякі виглядали пещеними паничами і були дітьми знатних батьків, деякі – синами сільських багатіїв; але всі вони поводилися однаково самовпевнено, вирізнялися розв’язнішими манерами, а в іграх і розмовах один з одним користувались якимось міцно сформованим жаргоном, який приводив мене в цілковите здивування і розгубленість. Посварившись, вони відразу ж пускали в хід руки, нагороджуючи один одного дзвінкими ляпасами, так що мені було куди легше засвоювати нові знання, ніж освоюватися з цими новими звичаями, – а незнайомство з ними загрожувало мені всілякими негараздами та халепами. Лише тоді я зрозумів, наскільки сердечнішими були мої стосунки з тихими та лагідними дітьми бідняків, і я довго ще потайки навідувався в компанію моїх колишніх друзів, що із заздрістю і в той же час зі співчуттям слухали мої розповіді про нову школу і тамтешні порядки.

І справді, кожен день вносив усе нові зміни в мій колишній спосіб життя. Вже здавна міську молодь вчили володіти зброєю, починаючи навчання з десяти років і закінчуючи його майже що в тому віці, коли юнаки йдуть на дійсну службу; проте досі ці заняття були справою скоріше добровільною, і якщо хтось не хотів, аби його діти їх відвідували, ніхто його до цього не примушував. Тепер же військове навчання було за законом поставлено в обов’язок усієї учнівської молоді, так що кожна кантональна школа одночасно являла собою військову частину. У зв’язку з цими войовничими вправами нас змушували також займатися гімнастикою, один вечір був присвячений розучуванню рушничних прийомів і маршируванню, а інший – стрибкам, лазінню та плаванню. Досі я ріс, як трава в полі, схиляючись і пригинаючись тільки з волі примхливого вітерцю моїх бажань і настроїв; ніхто не говорив мені, щоб я тримався прямо, не було в мене ні брата, ні батька, щоб зводити мене на річку або на озеро і дати мені там побовтатися; лише деколи, збуджений чим-небудь, я стрибав і скакав від радості, але ніколи не зумів би повторити ці стрибки у спокійну хвилину. Та мене і не тягнуло займатися такими речами, позаяк, на відміну від інших хлопчиків, що росли, як і я, без батька, я не надавав їм ніякого значення і вже за своїм темпераментом був занадто схильний до споглядальності. Зате всі мої нові однокашники, аж до найменших, стрибали, лазили по деревах, плавали, як риби, проводили цілі години на озері, й головною причиною, що змусила мене набути певної виправки та деяких навичок у гімнастиці, були, мабуть, їх глузування, – якби не вони, моє завзяття охололо б дуже скоро.

Але мені судилося пережити ще більш глибокі зміни в моєму житті. У колі моїх нових приятелів не було жодного, хто не одержував би вдома кишенькових грошей, як правило, досить значних, – одним батькам це дозволяв їх достаток, інші просто трималися здавна заведеного звичаю і легковажно робили це напоказ. А привід до того, щоб витрачати гроші, знаходився завжди, оскільки навіть під час наших звичайних навчань та ігор, які відбувалися де-небудь на площі в іншій частині міста, заведено було купувати фрукти і пиріжки, – не кажучи вже про великі заміські прогулянки і військові походи з музикою та барабанним боєм, коли ми зупинялися на відпочинок у якому-небудь віддаленому селі й кожен вважав своїм обов’язком сісти за стіл і випити склянку вина, як то личить справжньому чоловікові. Крім того, у нас були й інші витрати – на складані ножички, пенали та інші дрібниці, які ми раз у раз оновлювали, посилаючись на те, що вони нібито потрібні для занять (хоча насправді всі ці дрібнички були просто черговим модним захопленням); кожен з нас намагався не пропустити жодної екскурсії в сусідні міста, де ми оглядали всілякі пам’ятки, і той, хто не міг собі цього дозволити й весь час тримався осторонь, ризикував опинитися в нестерпній самоті й назавжди стати відомим як найжалюгідніший бідняк. Матінка сумлінно сплачувала всі надзвичайні витрати на підручники, письмове приладдя та інші потреби, і в цьому відношенні готова була задовольнити навіть мої забаганки. На уроках креслення я користувався циркулями з прекрасної готовальні батька, проколюючи ними найдобротніший папір, якого не було ні у кого в класі; за кожної нагоди я заводив новий зошит, а мої книги завжди були одягнені в міцні палітурки. Що ж стосується всього того, без чого можна було хоча б так-сяк обійтися, то матінка вперто наполягала на своєму принципі не витрачати жодного пфеніга даремно і старалася, щоб і я якомога раніше взяв собі це за правило. Виняток вона робила лише в рідкісних випадках, коли затівались які-небудь особливо цікаві поїздки та прогулянки, знаючи, що відмовитися від них було б для мене занадто великою прикрістю, і видавала мені скупо відраховану суму, яка завжди випаровувалася вже до середини цього радісного дня. До того ж зі своїм жіночим незнанням життя вона не втримувала мене в нашому тісному домашньому маленькому світі – чого можна було б очікувати при її суворій ощадливості, – а воліла, щоб я проводив весь свій час у компанії товаришів, наївно вважаючи, що спілкування з вихованими хлопчиками, та ще й під наглядом цілого штату поважних наставників, піде мені тільки на користь; тим часом саме це постійне спілкування з однолітками неминуче змушувало мене у всьому тягнутися за ними і вело до невигідних для мене порівнянь, так що я на кожному кроці потрапляв у найнезручніше й навіть фальшиве становище. Пройшовши прямий і ясний життєвий шлях і зберігши при цьому дитячу чистоту і простодушність, вона й гадки не мала про той отруйний злак, що зветься фальшивим соромом і розпускається вже на зорі нашого життя, тим більше що інші старі люди по своїй дурості дбайливо плекають цей бур’ян, замість того щоб його виполювати. Серед тисяч педагогів, які іменують себе друзями юнацтва та перебувають у товариствах пам’яті Песталоцці, навряд чи знайдеться хоча б десяток людей, які пам’ятали б із власного досвіду, що становить ази психології дитини, й уявляли б собі, до яких фатальних наслідків може призвести їх незнання; мало того, навіть вказати їм на це було б великою необережністю, – а то вони, чого доброго, накинуться на цю думку і негайно ж виведуть із неї якусь нову прописну істину.