Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Ну як, віддав? – крикнув він мені назустріч.

– Звичайно, – відповів я, відчуваючи, як на душі в мене стає легше.

– Неправда, – знову заговорив він, – вона весь час сиділа он біля того вікна і навіть із місця не вставала.

І справді, глянувши на сяючі проти сонця вікна, я побачив у одному з них мою красуню, причому вікно було розташоване саме в тій частині будинку, де я щойно побував. Я сильно перелякався, та все ж хоробро збрехав:

– Присягаюся тобі, я поклав намисто та браслет до її ніг, а перстень надів їй на палець!

– Побожись!

– Присягаюся Богом! – вигукнув я.

– А тепер пошли їй поцілунок рукою, якщо побоїшся, – значить, ти дав неправдиву клятву; дивись, дивись, вона якраз виглянула з вікна!

Він мав рацію: вона дійсно перевела погляд, і її ясні очі були спрямовані просто на нас, одначе вигадане моїм приятелем випробування виявилося диявольськи жорстоким, бо я радше погодився б плюнути в обличчя самому сатані, ніж виконати цю абсолютно непосильну для мене вимогу. Але іншого виходу в мене не було: адже своєю лицемірною клятвою я сам же відрізав собі останні шляхи до відступу. Я швидко поцілував свою руку і помахав нею перед вікном красуні. Дівчина, що весь час уважно спостерігала за нами, дзвінко зареготала і привітно закивала нам; але я вже щодуху кинувся навтьоки. Чаша мого терпіння переповнилась, і коли я вибіг на сусідню вулицю і мій товариш наздогнав мене, я підійшов до нього впритул і сказав:

– Ну, що ти тепер скажеш про свою ковбасу? Чи ти думаєш, що ми квити? Адже твоя жалюгідна історія з ковбасою і в порівняння не йде з моєю, з тим, що я тобі довів! – З цими словами я, сам того не очікуючи, раптом повалив його на землю і почав бити кулаком по обличчю, поки випадковий перехожий не розняв нас, вигукнувши:

– Ці бісенята хлопчаки тільки й знають, що б’ються!

За всі мої дитячі роки не було ще випадку, щоб я вдарив когось із моїх однолітків у школі чи на вулиці, цей приятель був першим, і відтоді я не міг на нього спокійно дивитись, а до речі раз і назавжди вилікувався від брехні.

Тим часом купи поганих романів у домі мого приятеля виростали все вище, а разом із ними росла і нерозсудливість завзятих любителів читання. Хоч як це дивно, але старі наче раділи, дивлячись на своїх бідолашних дочок, які все більше впадали в якусь наївну розпусту, невпинно змінювали коханців і все-таки ніяк не могли вийти заміж, та так і залишилися сидіти вдома, оточені цілої бібліотекою засмальцьованих, смердючих книжчин і оравою немовлят, які гралися цими книжками і немилосердно рвали їх і без того розшарпані сторінки. Одначе всі в домі, як і раніше, читали як одержимі й навіть з іще більшим завзяттям, ніж раніше, – адже тепер це заняття допомагало їм забути вічні сварки, нужду й турботи, тож перше, що впадало у вічі в їх житлі, були книги, розвішані всюди пелюшки та всякі сувеніри, що залишилися на пам’ять від галантних, але невірних шанувальників; малюночки з гірляндою з квітів, що обрамляли який-небудь вислів, альбоми з любовними віршиками та храмами дружби, дерев’яні великодні яєчка, в яких був захований амурчик, та інші дурниці. Ця злощасна пристрасть, а також інша крайність – захоплення різноманітними релігійними теоріями та фанатичні суперечки про тлумачення Біблії, які вели присутні в домі пані Марґрет бідняки, – все це було, як мені здається, лише відлунням усе тих же неясних поривів серця, пошуками іншого, кращого життя.

Що ж до мого приятеля, молодшого сина цієї сім’ї, то його з дитинства витончена уява з роками почала виявлятися вже зовсім по-іншому, штовхаючи його на все більш ризикований шлях. Він шукав у житті тільки задоволень; ледве почавши навчатися ремесла прикажчика, вже заходився старанно відвідувати шинки, де цілими днями сидів за картами, і не пропускав жодного з міських святкувань і веселощів. Для цього йому потрібно було багато грошей, і, щоб роздобути їх, він пускався на найнеймовірніші вигадки, дрібне обдурювання і шахрайство, в яких він сам не бачив нічого поганого, вважаючи їх просто продовженням свого колишнього романтичного фантазерства. Спочатку він обмежувався лише порівняно безневинними витівками, але це тривало недовго, і незабаром, немов зрозумівши, що йому на роду написано стати злодієм, він взявся хапати все, що йому потрапляло під руку. Адже він був одним із тих людей, які нітрохи не схильні стримувати свою невгамовну жадібність і настільки низькі душею, що готові взяти хитрістю або силою все те, з чим їх ближній не хоче розлучитися добровільно. Цей ниций хід думок породжує цілий ряд життєвих явищ, на перший погляд зовсім одне з одним не схожих. Він живить упертість нелюбого володаря, який давно вже став тягарем для кожного підданого своєї країни, але все ще не бажає поступитися своїм місцем іншому та, відкинувши гордість і сором, живе по5том і кров’ю народу, хоча сам же зневажає і ненавидить його; він розпалює похмурий запал закоханого, який отримав недвозначну відмову, але не хоче змиритися з тим, що його любов відкинуто, і довго ще затьмарює чуже життя своєю грубою нав’язливістю; як і в усіх цих темних пристрастях, ми знаходимо його, нарешті, й у черствому егоїзмі різних ошуканців та злодіїв, великих і маленьких; і хоч би в якому вигляді цей ниций хід думок виступав, суть його завжди одна; це те ж безсоромне прагнення заволодівати чужим, якому віддався мій колишній приятель. Мало-помалу я зовсім спустив його з уваги і знав тільки, що він устиг уже кілька разів побувати за ґратами; одного разу, коли я й думати про нього забув, мені випадково зустрівся на вулиці обшарпаний волоцюга в супроводі двох стражників, які вели його до в’язниці. Це був мій давній знайомий, і пізніше я дізнався, що він помер якраз у цій в’язниці.