Я відчинив її, й перед ним яскраво засяяли блискучі срібні монети; а коли я став показувати йому золоті дукати і вийняв нарешті велику медаль, яка засяяла в напівтемряві дивним переливчастим світлом, так що можна було розгледіти вибитого на ній стародавнього швейцарця з прапором у руці та обрамленням з вінка із геральдичних щитів з гербами, – тоді він витріщив очі й простягнув руку, збираючись схопити пригорщу монет. Але я відразу ж зачинив шкатулку і сказав, ховаючи її в ящик: «Ну що, бачив? Весь ящик наповнений такими штучками!» З цими словами я випровадив його з льоху і замкнув двері на ключ. Тепер-то йому довелося здатися: він, щоправда, відмінно знав, що всі наші баляндраси – суцільний вимисел, але тон взаємної довіри, якого ми досі дотримувалися, не дозволяв йому пускатися в подальші розпитування, – адже і на цей раз житейський такт і ввічливість вимагали від нього, щоб він не спростовував так спритно і вміло піднесену йому брехню. Але якщо зараз він великодушно прийняв мої слова на віру, то це було зроблено тільки для того, щоб прискіпливо вимагати від мене надалі все нових і нових доказів і змусити мене ще більше заплутатися в брехні.
Незабаром після цього, – в той час якраз був ярмарок, – ми зустрілися, тиняючись по берегу озера, де вишикувалися цілі вулиці дріб’язкових крамничок, і, як макбетівські відьми, вітали один одного запитанням: «Що зроблено відтоді, як бачились?» Ми зупинилися перед крамницею італійця, розклали у вікні свого закладу ласощі південних країн разом із блискучими ювелірними штучками та дрібничками. Інжир, мигдаль і фініки, ящики з білосніжними макаронами та особливо цілі гори величезних ковбас викликали у мого приятеля нестримну гру уяви, а я розглядав тим часом витончені дамські гребінці, флакончики із запашними оліями та чорні свічки для обкурювання, розмірковуючи про те, як має бути добре там, де люди користуються цими речами.
– Я щойно купив таку ось ковбасу, – заговорив мій партнер по брехні, – я ж скоро влаштовую банкет, так от хотів скуштувати, чи не закупити мені цілий ящик. Препогана ковбаса – я тільки відкусив шматочок, і відразу ж викинув її в озеро; вона там, напевно, ще плаває, я її щойно бачив.
Ми обидва подивилися на блискучу водну гладь, де тихо погойдувалися ярмаркові барки, а між ними там і сям плавали то яблуко, то салатний лист; одначе ковбаси щось не було видно.
– Та ну її, мусила бути, її щука проковтнула! – добродушно зауважив я.
Він погодився з цим припущенням і запитав мене, чи не збираюсь я щось придбати.
– Аякже! Я, мабуть, куплю ось це намисто для моєї коханої, – відповів я, показуючи йому на намисто з фальшивих каменів у яскравій позолоченій оправі.
Тепер він зловив мене на слові та, обплутаний цілою сіткою лестощів і погроз, змусив негайно виконати мій намір; а цікавість, – чи дійсно я можу вільно розпоряджатися моїм таємничим скарбом, – підігрівала його красномовство. Мені довелося збігати додому і звернутися за допомогою до моєї скарбничці, бо іншого виходу в мене не було. Через кілька хвилин я знову вийшов із дому і, міцно затиснувши в кулаці кілька блискучих срібних монет, з калатанням серця підійшов до ринку, де мене підстерігав мій злий демон. Ми зібралися було поторгуватись, але все-таки сплатили за намисто стільки, скільки запросив італієць; крім того, я обрав іще браслет з агатовими пластинками і перстень із червоною печаткою; торговець із подивом дивився то на мене, то на мої новенькі гульдени, але все ж таки прийняв їх; не встиг я розплатитись, як мій приятель уже потягнув мене у напрямку до тієї вулиці, де жила моя дама серця. У відокремленому глухому куті стояло п’ять чи шість особняків, власники яких, нащадки знатних родин, вели успішну торгівлю шовковими тканинами, що дозволяло їм зберігати спосіб життя, гідний їх славних предків. Ні корчем, ні будь-яких торгових закладів не було видно в цьому охайному кварталі, що ніби дрімали в тиші та самотності; бруківка була чистіша й рівніша, ніж на інших вулицях, і була відділена від тротуару вигадливими чавунними перильцями. У найбільшому солідному будинку жила героїня вигаданих мною небилиць, одна з тих юних, чарівних дам, які полонять рішуче всім – і своєю стрункою, витонченою фігурою, і рожевими щічками, і великими усміхненими очима, і чарівними устами, і пишними локонами, і своєю легкою, повітряною вуаллю, і шовками, які облягають їх стан, підкоряючи недосвідчених молодиків, розгладжуючи суворі складки на чолі старигана та являючи собою саме красу в її, так би мовити, чистому вигляді. Ми вже підійшли до прекрасного під’їзду, і мій супутник довго умовляв мене передати подарунки володарці мого серця, – я мусив зробити це зараз же або ніколи, – зрештою зухвало взявся за яскраво начищену ручку дзвінка і потягнув за неї. Однак, незважаючи на його плебейське нахабство, – як сказав би в цьому разі аристократ, – у нього все ж не вистачило рішучості дати довгий і енергійний дзвінок; пролунав тільки боязкий, ледве чутний звук, який одразу ж завмер у глибині величезного будинку. Через кілька хвилин одна стулка дверей ледь помітно прочинилися, мій супутник заштовхнув мене всередину, і я безмовно піддався йому, бо найбільше боявся наробити шуму. І ось я стояв у невимовному сум’ятті перед широкими кам’яними сходами, які йшли високо вгору і губилися там серед просторих галерей. Браслет і перстень я затиснув у руці, а намисто не вміщалося в ній і визирало між пальцями. Нагорі почулися кроки, віддані гучною луною зусібіч, і чийсь голос голосно запитав: «Хто там?» Але я не відгукувався, зверху мене не було видно, і людина, що поставила запитання, знову віддалилася, зачиняючи за собою двері. Тоді я почав повільно підніматися сходами, обережно озираючись на всі боки; по всіх стінах висіли картини – величезні полотна з химерними ландшафтами та незграбними натюрмортами; білі стелі ліпної роботи були місцями прикрашені фресками, а праворуч і ліворуч од мене, на рівних відстанях одні від одних, виднілися високі двері з темного, гладко відполірованого горіхового дерева, обрамлені однаковими колонами та фронтонами з того ж матеріалу. Кожен мій крок будив відгомін під склепіннями будівлі, я йшов, насилу долаючи страх, і так і не знав, що мені сказати, якщо мене тут застануть. Перед усіма дверима лежали прості солом’яні постилки, і тільки перед одними з них постелено особливо дорогий, майстерно сплетений килимок із різнокольорової соломи; тут же стояв старовинний позолочений столик, а на ньому корзинка, в якій лежало плетіння, кілька яблук і красивий срібний ножик; вона стояла біля самого краю, ніби її щойно сюди поставили. Я здогадався, що панночка, мабуть, перебуває за цими дверима, і, думаючи в ту хвилину тільки про неї, залишив мої коштовності просто на килимку, лише перстень я сховав на саме дно корзинки, поклавши його на тонку маленьку рукавичку. Після цього я відразу ж кинувся вниз по сходах і вибіг на вулицю, де мене з нетерпінням чекав мій мучитель.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу