Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Пан де Т*** виконав усе точнісінько, як я йому сказав. Я залишив його в таверні, де він нашвидку написав листа. Я сховався за кілька кроків од будинку Манон, побачив, як з’явився посильний із листом, і як через хвилину вийшов Г*** М*** у супроводі лакея. Давши йому час зникнути з очей, я підійшов до дверей моєї зрадниці та, незважаючи на увесь свій гнів, постукав із благоговінням, як у двері храму. На щастя, відчинив мені Марсель. Я подав йому знак мовчати; хоча мені нічого було боятись інших слуг, я пошепки запитав, чи може він провести мене непомітно в кімнату, де перебуває Манон. Він відповів, що це зовсім неважко зробити, піднявшись обережно головними сходами. «Ходімо ж швидше, – сказав я, – і постеж, доки я там буду, щоб ніхто не ввійшов». Я безперешкодно проник до її покоїв.

Манон була зайнята читанням. Тут я мав нагоду переконатися в надзвичайній вдачі цієї дивної дівчини. Анітрохи не злякавшись, не виявивши ніякої боязкості, побачивши мене, вона висловила тільки легкий подив, неминучий при несподіваній появі людини, яку вважали відсутньою. «Ах, це ви, любов моя, – сказала вона, обіймаючи мене із звичайною ніжністю. – Боже! який же ви сміливий! Хто б міг чекати вас тут сьогодні?». Я вивільнився з її обіймів і, не бажаючи відповідати на її пестощі, відштовхнув її з презирством і відступив чимдалі. Мій рух збентежив її. Вона завмерла і дивилася на мене, перемінившись на обличчі.

У глибині душі я такий був зачарований, бачачи її знову, що, незважаючи на стільки приводів для гніву, майже не в силах був розкрити рота, щоб лаяти її. А тим часом серце моє спливало кров’ю від жорстокої образи, завданої нею; я жваво воскресив її в пам’яті, щоб збудити в собі злість, і постарався пригасити в очах вогонь любові. Поки я продовжував мовчати, і вона не могла не помітити мого збудження, я побачив, що вона тремтить, мабуть, від страху.

Я не міг витримати цього видовища. «Ах, Манон, – сказав я їй ніжно, – невірна, підступна Манон! Із чого почну я свої скарги? Я бачу, ви зблідли і тремтите, і я все ще настільки чутливий до щонайменшого вашого страждання, що боюся вас занадто пригнітити своїми докорами. Але повірте, Манон, ваша зрада пронизала мені серце скорботою. Таких ударів не завдають коханому, якщо не бажають його смерті. Адже це втретє, Манон; я вів точний рахунок; цього забути не можна. Вам належить цієї ж хвилини прийняти те або інше рішення, бо моє бідолашне серце вже не може витримати такого жорстокого випробування. Я відчуваю, що воно знемагає і готове розірватися від скорботи. Я увесь розбитий, – додав я, опускаючись на стілець, – я не в змозі говорити, сили мої вичерпалися».

Вона не відповідала; але як тільки я сів, вона впала на коліна і схилилася до мене головою, затуливши обличчя моїми руками. У ту ж мить я відчув на них її сльози. Боги! чого я тільки не відчував… «Ах, Манон, Манон, – вів далі я, зітхаючи, – пізно дарувати мені сльози, коли ви завдали мені смертельного удару. Ви вдаєтеся до фальшивої печалі, а відчути її вам не дано. Моя присутність, яка завжди служила перешкодою вашим задоволенням, без сумніву, становить найбільше нещастя для вас. Розкрийте очі, придивіться, який я; таких ніжних сліз не проливають над нещасним, якого зрадили і покинули так нелюдяно».

Вона цілувала мені руки, не міняючи пози. «Непостійна Манон, – заговорив я знову, – невдячна і невірна жінко, де ваші обіцянки та ваші клятви? Підступна, жорстока коханко, що зробила ти зі своєю любов’ю, в якій присягалася мені ще сьогодні? Праведні небеса, – вигукнув я, – ось як сміється над вами віроломна, після того як так благоговійно закликала вас у свідки! Отже, віроломство винагороджується. Відчай і самотність – ось доля постійності й вірності».

Слова мої супроводжувалися такими гіркими роздумами, що сльози мимоволі котилися з моїх очей. По моєму голосу, що змінився, Манон помітила, що я плачу. Вона перервала нарешті мовчання. «Так, я винна, якщо я заподіяла вам стільки горя та хвилювання, – сказала вона сумно, – але нехай покарають мене небеса, якщо я усвідомлювала або передбачала свою провину».

Мова її здалася мені такою позбавленою всякого здорового глузду і правдоподібності, що я не міг стриматися від найсильнішого нападу гніву. «Яка жахлива нещирість! – закричав я. – Ясніше, ніж будь-коли, я бачу, що ти просто обманщиця і брехуха. Тепер я знаю твій ниций характер. Прощай, підле створіння, – вів далі я, підводячись, – я вважаю за краще тисячу разів померти, ніж мати що-небудь спільне з тобою. Нехай покарають мене небеса, якщо віднині я удостою тебе хоч одним поглядом. Залишайся зі своїм новим коханцем, люби його, зневажай мене, забудь про честь, про благородство; я сміюся над вами, мені однаково».