Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Ледве він усівся в карету разом із паном де Т***, як Манон підбігла до мене з розкритими обіймами і розцілувала мене, заливаючись сміхом. Вона повторила мені його розмови та його пропозиції, не втаївши ні слова. Вони зводилися ось до чого: він обожнює її, бажає розділити з нею сорок тисяч ліврів ренти, яку він має вже тепер, не беручи до уваги того, що отримає після смерті батька. Вона буде володаркою його серця і статку; а в заставу майбутніх благодіянь він готовий їй надати карету, вмебльований особняк, покоївку, трьох лакеїв і кухаря.

«Ось син, що перевершує щедрістю свого батька, – вигукнув я. – Поговорімо відверто, – додав я, – чи не спокушає вас ця пропозиція?» – «Мене? Анітрохи!» – відповіла вона і на підтвердження своїх слів продекламувала буцім рядки Расіна: [120] Примітка перекладача: у Жака Расіна в драмі «Іфігенія» (ІІ, 5) у діалозі Іфігенії й Еріфіли в існуючих перекладах немає таких рядків, тому я дозволив собі додати слово «буцім», оскільки всі рядки є пародійними. Жан Расін (1639–1699) – один з найвизначніших драматургів французького класицизму, автор трагедій.

«Ні», – відповів я, підхоплюючи пародію:

А все-таки вмебльований особняк, та ще з каретою і трьома лакеями – річ спокуслива, і у любові мало знайдеться таких приманок.

Вона гаряче заперечувала, що серце її належить мені навіки і захищене від усяких любовних стріл, окрім моїх. «Його обіцянки, – сказала вона, – скоріше жало помсти, ніж стріла любові». Я запитав її, чи має намір вона прийняти особняк і карету. Вона відповіла, що прагне тільки заволодіти його грошима.

Трудність полягала в тому, щоб отримати одне без іншого. Ми вирішили чекати повного пояснення плану Г*** М*** в тому листі, якого він обіцяв їй написати. Вона дійсно отримала його наступного дня через лакея, що з’явився перевдягненим і дуже спритно знайшов хвилину поговорити з нею наодинці. Вона наказала йому почекати відповіді й побігла до мене з листом. Ми разом розпечатали його.

Окрім банальних ніжних фраз, він містив детальний виклад обіцянок мого суперника. Він не скупився на витрати. Зобов’язався сплатити їй десять тисяч ліврів, як тільки вона вступить у володіння особняком, і щоразу поповнювати витрачання цієї суми, щоб повна її готівка була завжди в її розпорядженні. Термін новосілля не відкладався занадто надовго. Він просив надати йому тільки два дні на приготування та вказував їй назву вулиці та особняка, де обіцяв чекати її наступного дня після полудня, якщо їй удасться вислизнути з моїх рук. То був єдиний пункт, який турбував його; в усьому іншому він, здавалося, був цілком упевнений, проте додавав, що у разі якщо втеча від мене виявиться важкою справою, то він знайде спосіб полегшити її.

Г*** М*** був хитріший за свого батька. Він хотів опанувати свою здобич раніше, ніж відлічить їй гроші. Ми обговорили питання про те, якої поведінки триматися Манон. Я спробував іще раз переконати її викинути цей план із голови, змалювавши їй усі його небезпеки. Ніщо не могло похитнути її рішення.

Вона коротко відповіла Г*** М***, запевнивши його, що для неї не становить утруднень приїхати до Парижа в призначений день, і що він може спокійно її очікувати.

Ми відразу ж умовилися, що я негайно поїду та зніму для нас нове приміщення в якому-небудь селі по інший бік Парижа і перевезу з собою наше скромне майно; що наступного дня після полудня, точно в призначений час, Манон вирушить до Парижа; отримавши подарунки Г*** М***, вона зажадає, щоб він поїхав із нею в театр, і захопить із собою стільки грошей, скільки зможе понести з собою, а решту передасть моєму слузі, який за її бажанням мав її супроводжувати. Це був усе той же чоловік, відданий нам безмежно, який звільнив її з притулку. Мені належало чекати з найманою каретою на розі вулиці Сент-Андре-дез-Ар і, залишивши там екіпаж, близько сьомої години я попрямував у темряві до театрального під’їзду. Манон обіцяла вигадати привід відлучитися з ложі та скористатися цією миттю, щоб приєднатися до мене. Решта не являла труднощів. Ми б за одну хвилину добігли до карети і виїхали з Парижа в Сент-Антуанське передмістя, де лежав шлях до нашого нового житла.

План цей, хоч який він був навіжений, здавався нам цілком здійсненним. Але, по суті, безумством було уявляти, що навіть якби він удався найблагополучнішим чином, ми зможемо вберегтися назавжди від його наслідків. І все-таки ми пішли на ризик із найбезрозсуднішою недбалістю. Манон поїхала з Марселем: так звали нашого слугу. Я із сумом розлучався з нею. Я обійняв її, кажучи: «Манон, ви не обманюєте мене? Чи будете ви мені вірні?» Вона лагідно покартала мене за недовіру і повторила ще раз усі свої клятви.