Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Я не збирався рятувати вас, – відказав він сухо, – а своє авто від полоззя ваших саней.

– Маю надію, що ви при цьому не дуже вимастилися.

Чоловік зайнявся знову кіньми. Клерфе придивився до жінки. «Вона і є причиною, – подумав Клерфе. – Він сам хоче залишитися героєм».

– Ні, я не вимастився, – відказав повільно. – Для цього треба чогось більшого.

Санаторій «Белла Віста» розташувався на узвозі вище села. Клерфе припаркував авто біля входу, де стояло вже кілька саней.

– Клерфе! – гукнув хтось.

Озирнувшись, він побачив, на своє здивування, Ґольманна, який наближався до нього. Думав, що застане його в ліжку.

– Клерфе! – гукав Ґольманн. – Це справді ти?

– Авжеж. А ти? На ногах? Я думав, лежиш у ліжку.

Ґольманн розсміявся.

– Лежання тут старосвітське. – Він поплескав Клерфе по спині та втупив погляд в авто. – Мені здалося, що я чую знизу гарчання «Джузеппе», я думав уже, що то галюцинація. А потім побачив, як ви піднімаєтеся вгору. Що за несподіванка! Звідки ти їдеш?

– З Монте-Карло.

– Ти диви! – Ґольманн не міг заспокоїтися. – І на додачу з «Джузеппе», цим старим левом! Я думав уже, що ви забули за мене!

Попестив кузов авта, в якому не раз їздив на перегонах. У ньому дістав також свою першу важку кровотечу.

– То це таки «Джузеппе», правда ж? Не його менший брат?

– Так, «Джузеппе». Але вже не бере участі в перегонах. Я викупив його з фабрики. Тепер на пенсії.

– Як і я.

Клерфе підвів очі.

– Ти не на пенсії, лише у відпустці.

– Цілий рік! То вже не відпустка. Але ходімо всередину. Мусимо відсвяткувати цю зустріч! Що ти п’єш? Далі горілку?

Клерфе кивнув.

– А ви маєте тут горілку?

– Для гостей є все. Це сучасний санаторій.

– Принаймні справляє таке враження. Виглядає на готель.

– У цьому між іншим полягає лікування. Сучасна терапія. Ми вже не пацієнти, а курортники. Такі слова як «хвороба» і «смерть» – табу. Їх просто ігнорують. Прикладна психологія. Дуже практична для духу, але люди всупереч цьому помирають. Що ти робив у Монте-Карло? Був на перегонах?

– Звичайно. Ти вже не читаєш спортивних вістей?

Ґольманн знітився.

– Спочатку читав. Потім припинив. Маразм, правда?

– Навпаки, дуже розсудливо. Ти почнеш читати, коли знову їздитимеш.

– Так, – сказав Ґольманн. – Коли знову їздитиму. І коли виграю великий приз. З ким ти їхав у пробігу?

– З Торріані.

Рушили до входу. Схили гір червоніли від сонця. Лещетарі шмигали в цьому блиску, мов чорні коми.

– Гарно тут, – зауважив Клерфе.

– Авжеж, гарна в’язниця.

Клерфе не відповів. Він знав інші в’язниці.

– Ти тепер завжди їздиш із Торріані? – запитав Ґольманн.

– Ні. Раз з одним, раз із другим. Чекаю на тебе.

Клерфе сказав неправду. Уже півроку він їздив із Торріані на всіх перегонах спортивних авт. Але що Ґольманн не читав спортивних вістей, то ця брехня була невинна. Зате подіяла на Ґольманна, як вино. На його чолі з’явилися краплі поту.

– Ти домігся чогось у пробігу? – поцікавився він.

– Ні. Ми спізнилися.

– Звідки ви їхали?

– З Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Усі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.

Ґольманн розсміявся.

– То була помста «Джузеппе»! А де ти їздив раніше?

Клерфе підняв руку.

– Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони й авта!

– Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?

– Це лише кілька днів.

– До біса! Щось сталося?

– Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити й кілька днів не чути про цю холєрно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?

– Звичайно, – сказав Ґольманн. – Але в чому справа? Що сталося?

– Нічого, – відказав роздратований Клерфе. – Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.

– Клерфе, хто розбився?

– Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на узбережжі.

– Помер?

– Ще ні. Але йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить у казино й реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку. Рештка мого коньяку зникла в пащі водія снігового плуга, який має більше розуму, ніж ми, його авто ніколи не перевищує п’яти кілометрів за годину.