Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Я мав би вже давно бути мертвий, – відказав весело сивобородий. – Теоретично, зрештою, таким і є. – Він вимкнув грамофон, витяг із динаміка шовкову білизну й помахав нею над головою. – Я живу в кредит! А в такому житті діють інші права, ніж у тому, в якому людина народилася.

– Так? А які то права, якщо можна поцікавитися?

– Тільки одне: брати з життя стільки, скільки вдасться. Як цього досягти – індивідуальна справа кожної людини.

– Я змушена попросити вас негайно лягти в ліжко. Хто вас сюди привіз?

– Мій власний розум.

Сивобородий піднявся на свій візок. Андре не міг зважитися – штовхати чи ні. Ліліан виступила вперед.

– Я відвезу вас, – вона штовхнула візок до дверей.

– Отже, то ви! – сказала Крокодилиця. – Я повинна була б здогадатися.

Ліліан випровадила візок на коридор. Чарльз Ней і решта вийшли за нею. Хихотіли, мов діти, спіймані на пустощах.

– Хвилиночку! – сказав Шірмер і повернув візок знову в бік дверей, перед якими стояла Крокодилиця з гордо піднятою головою. – З усього того, що ви втратили у своєму житті, – сказав він, – троє хворих могли б щасливо існувати. Спокійної ночі з чавунною совістю!

Шірмер спрямував візок знову на коридор. Далі штовхав Чарльз Ней.

– Навіщо стільки морального обурення, Шірмере? – поцікавився він. – Адже ввічливе звірятко тільки виконує свій обов’язок.

– Я знаю. З тією лише різницею, що робить це надто по-хамськи. Але я її ще переживу! Я пережив уже її попередницю – та мала сорок чотири роки й померла раптом за чотири тижні, хвора на рак – переживу й цю бестію. Скільки років Крокодилиці? Напевно, понад шістдесят. А може, й усі сімдесят! Її також переживу!

– Прекрасна мета! Шляхетні з нас люди! – усміхнувся Чарльз.

– Ні, – відказав сивобородий з гіркою сатисфакцією. – Ми роковані на смерть. Але не тільки ми. Інші також! Усі! Усі! З тією лише різницею, що ми про це знаємо, а інші ні.

За півгодини до покою Ліліан прийшла Єва Мозер і поцікавилася:

– Моє ліжко тут?

– Ваше ліжко?

– Так. Мій покій спустошений. Також зник мій одяг. Але ж я мушу ще десь переночувати. Цікаво, де мої речі. – Коли когось виписували з санаторію, одним зі звичних жартів було ховання його речей в останню ніч. Єва була засмучена. – Я ж попросила все випрасувати. А вони ще, чого доброго, вимастять! Тепер, коли я виписана, то мушу рахуватися з грошима.

– А ваш батько не буде вами опікуватися?

– Він хоче мене позбутися. Думаю, заміряється знову мене одружити.

Ліліан охопило раптове почуття, що вона не витримає цю дівчину ані хвилини довше.

– Пропоную вам зайти до ліфта й причаїтися там, поки Чарльз Ней не вийде зі свого покою. Чарльз зайде до мене. Тоді ви прошмигніть до його покою, напевно, він не замкне його на ключ. Звідти зателефонуйте до мене і скажіть, що кинете його смокінг до гарячої води, а його білизну заллєте чорнилом, якщо ваші речі й ліжко не повернуться на місце. Ясно?

– Так, але…

– Їх лише сховали. Я не знаю хто. Але я здивувалася б, якби Чарльз нічого про це не знав.

Ліліан підняла слухавку.

– Чарльз? – Вона дала знак Єві Мозер, щоб та вийшла. – Чарльзе, ти можеш зазирнути до мене на хвильку? Так? Чудово.

За кілька хвилин він з’явився.

– Як закінчилася історія з Крокодилицею? – запитала Ліліан.

– Усе гаразд. Долорес робить це майстерно. Це зветься маскування! Просто сказала їй правду, що ми хотіли заглушити свою розпач, бо мусимо залишатися тут. Чудова ідея. Здається, що Крокодилиця, відходячи, пустила сльозу.

Озвався телефон. Голос Єви був такий гучний, що Чарльз міг почути її слова.

– Вона у твоїй лазничці, – сказала Ліліан. – Напустила до ванни гарячої води. У лівій руці тримає твій новий вечірній костюм, у правій – твоє бірюзове чорнило для авторучки. Не намагайся її заскочити. У момент, коли ти відчиниш двері, вона здійснить свою погрозу. На, поговори з нею.

Ліліан подала йому слухавку й підійшла до вікна. «Палас Готель» у селі був ще освітлений. За два-три тижні зникне й цей овид. Туристи відлетять, мов перелітні птахи, і довгий, одноманітний рік далі волоктиметься усю весну, літо й осінь до наступної зими.

Ліліан почула за спиною, як слухавка клацнула.

– Ох і каналія! – сказав з недовірою Чарльз. – То не в її голові вилупилося! Навіщо ти мене закликала?

– Я хотіла знати, що сказав Крокодилиця.

– І так було спішно! – Чарльз криво посміхнувся. – Завтра ще про це поговоримо. Тепер мушу рятувати свій костюм. Та здібна ідіотка хоче його зварити! Добраніч. То був прекрасний вечір!