Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ну що, люди настоялися, їм потрібен рух. Вправи з географії!

Над плацом лунали команди:

– Руки за голову! Зігнути коліна! Жаб’ячі стрибки! Вперед! Стрибай!

Довгі ряди взялися до виконання команд. Застрибали вперед із зігнутими колінами. Місяць тим часом піднявся вище, став іще яснішим і освітлював частину плацу, решта його ховалася в тіні споруд. На землі лежали чіткі тіні крематорію, брами й навіть обриси шибениці.

– Стрибай назад!

Ряди застрибали з освітленої частини назад у темряву. Люди падали. Есесівці, капо і старости блоків побоями змушували їх рухатися далі. Човгання численних ніг глушило крики.

– Вперед! Назад! Вперед! Назад! Струнко!

Починався урок географії. В’язні мусили падати на землю, повзти, стрибком здійматися на ноги, знову падати і повзти далі. Таким чином землю на танцмайданчику вони вивчали до болю докладно. За короткий час плац безладно кишів купами великих смугастих личинок, які слабо скидалися на людей. Вони, як могли, намагалися захистити поранених, але через поспіх і страх це не завжди вдавалося.

За чверть години Вебер скомандував зупинитися. Але ці чверть години ледь не добили виснажених в’язнів. Довкола лежали ті, хто вже не міг поворухнутися.

– Шикуйсь по блоках!

Люди потяглися назад. Вони збирали лежачих і допомагали йти тим, хто ще міг стояти. Решту поскладали поруч із пораненими. У таборі запанувала тиша. Вебер зробив крок вперед і заговорив.

– Те, що ви зараз робили, було у ваших інтересах. Ви навчилися ховатися під час авіаударів. – Кілька есесівців загиготіли, Вебер зиркнув на них і продовжив: – Сьогодні ви на власному досвіді зрозуміли, наскільки нелюдський наш ворог. На Німеччину, яка завжди хотіла лише миру, брутально напали. Ворог, розбитий по всій лінії фронту, вдався в розпачі до найогиднішого засобу: всупереч міжнародному праву боягузливо бомбардує мирні німецькі міста. Руйнує церкви й госпіталі. Вбиває безборонних жінок і дітей. Нічого іншого від цих недолюдків і дикунів ми й не очікували. Але наша відповідь не забариться. Рішенням керівництва табору відзавтра ви працюватимете ще більше. На роботи бригади вийдуть на годину раніше і почнуть розбирати завали. До наступних розпоряджень робочими тепер будуть і неділі. Євреї два дні не отримуватимуть хліба. Подякуйте за це ворогам-вбивцям.

Вебер замовк. Табір не ворушився. Чутно було, як на гору швидко виїздить важка машина. Це був «мерседес» Нойбауера.

– Співай! – скомандував Вебер. – «Deutschland, Deutschland über alles!» [17] «Німеччина, Німеччина понад усе!»

В’язні почали не одразу, вони були заскочені. Останніми місяцями співати наказували зрідка, а якщо й доводилося, то це були народні пісні. Зазвичай команду співати віддавали під час побоїв. Поки одні кричали з болю, інші мусили співати ліричні куплети. Старий національний гімн з донацистських часів не наказували співати роками.

– Співати, свині!

Почав співати Мюнцер із 13-го блоку, інші вступили за ним. Хто не знав слів – вдавав. Головне, аби всі роти ворушилися.

– Чому? – прошепотів Мюнцер до свого сусіда Вернера, не обертаючи голови і вдаючи, що співає.

– Що?

Мелодія зійшла на тонкий хрип. Почали недостатньо низько, високі урочисті ноти останньої строфи голоси не витягували і фальшивили. Ще й повітря після вправ бракувало.

– Що це за завивання? – закричав заступник начальника табору. – Ще раз! Спочатку! Якщо і цього разу витимете, мов собаки, стоятимете тут усю ніч!

В’язні почали нижче, мелодія лягала краще.

– Що? – повторив Вернер.

– Чому саме «Deutschland, Deutschland über alles!»?

Вернер примружився.

– Може, після сьогоднішнього й самі не вірять у свої нацистські пісні, – проспівав він в такт.

В’язні дивилися перед себе. Вернер відчув, як у ньому здіймається дивна напруга. Раптом йому здалося, що напругу цю відчуває не лише він, що її відчуває Мюнцер, лежачи на землі її відчуває Ґольдштайн, відчувають і багато інших в’язнів, навіть СС її відчуває. Пісня раптово зазвучала інакше, ніж звичний спів в’язнів. Голосніше і майже виклично іронічно, і справа вже була не в тексті. «Сподіваюся, Вебер це не помітить, – подумав він, дивлячись на керівника табору, – інакше мертвих стане ще більше».

Ґольдштайнове обличчя лежало на землі поруч із обличчям Шеллера. Шеллерові губи ворушилися, але Ґольдштайн не міг розібрати, що той каже; він бачив напіврозплющені очі і здогадувався, про що йдеться.

– Дурниці, – сказав він. – У нас є капо в лазареті, він дасть цьому раду. Ти видряпаєшся.