Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Тут – але чому саме тут – скоріше, ніж в якій-небудь іншій частині моєї історії, – я не в змозі сказати; – а тільки тут – серце мене зупиняє, щоб раз і назавжди заплатити тобі, милий мій дядьку Тобі, данину, до якої мене зобов’язала твоя доброта. – Дозволь же мені тут відсунути вбік стілець і, опустившись на коліна, вилити найгарячіші почуття любові до тебе і якнайглибшої пошани до твого чудового характеру, які доброчесність і щирий порив коли-небудь запалювали в грудях племінника. – Мир і спокій нехай огорнуть навіки голову твою! – Ти не заздрив нічиїм радощам – не зачіпав нічиїх думок. – Ти не очорнив нічиєї репутації – ні в кого не відняв шматка хліба: тихенько, у супроводі вірного Тріма, оббіг ти підтюпцем маленьке коло твоїх задоволень, нікого не штовхнувши по дорозі; – для кожної людини в горі знаходилась у тебе сльоза – для кожного злидаря знаходився шилінг.

Поки у мене буде чим заплатити садівникові – доріжка від твоїх дверей на лужок не заросте травою. – Доки у сімейства Шенді буде хоч чверть акра землі, твої фортеці, милий дядьку Тобі, залишаться незайманими.

Колекція мого батька була невелика, але зате вона складалася з рідкісних книг, і це показувало, що він витратив чимало часу на її складання; батькові, щоправда, дуже пощастило зробити вдалий почин: дістати майже за безцінь пролог Брюскамбіля [172]про довгі носи – бо він заплатив за свого Брюскамбіля всього три півкрони, та й то тільки завдяки гострому зору букініста, що помітив, із якою жадібністю батько схопив цю книгу. – У всьому християнському світі, – сказав букініст, – не знайдеться і трьох Брюскамбілів, якщо не брати до уваги тих, які приковані ланцюгами в бібліотеках аматорів. – Батько шпурнув гроші зі швидкістю блискавки – запхав Брюскамбіля за пазуху – і помчав із ним додому з Пікаділлі на Кольмен-стріт, мовби він ніс скарб, усю дорогу міцно притискаючи Брюскамбіля до грудей.

Для тих, хто ще не знає, якої статі Брюскамбіль, – адже пролог про довгі носи легко міг бути написаний і чоловіком і жінкою, – не зайве буде, вдавшись до порівняння, – сказати, що після повернення додому батько мій тішився з Брюскамбілем зовсім так само, ставлю десять проти одного, як ваша милість тішилася з вашою першою коханкою – тобто з ранку до вечора – що, в дужках зазначу, може, і надзвичайно приємно закоханому – але розважає мало або зовсім не розважає сторонніх. – Зауважте, я не проводжу мого порівняння далі – очі в батька були більші, ніж апетит, – завзяття більше, ніж знання, – він охолов – його захоплення розділилися – він роздобув Прігніца – придбав Скродера, Андреа, Парея, «Вечірні бесіди» Буше і, головне, великого та вченого Гафена Слокенбергія, про якого я маю ще стільки говорити – що зараз я не скажу про нього нічого.

Жодна з книжок, які батько мій з такими труднощами роздобував і вивчав для підкріплення своєї гіпотези, не принесла йому на перших порах жорстокішого розчарування, ніж знаменитий діалог між Памфагом і Коклесом, написаний доброчесним пером великого і високоповажного Еразма, [173]відносно різного використання та підходящого застосування довгих носів. – Тільки, будь ласка, голубонько, якщо у вас є хоч щонайменша можливість, ні п’яддю не поступайтеся Сатані, не давайте йому осідлати в цьому розділі вашу уяву; а якщо він усе-таки приловчиться і скочить на неї – будьте, заклинаю вас, необ’їждженою кобилицею: скакайте, гарцюйте, стрибайте, ставайте навдибки – хвицайтесь і брикайтесь , поки не порвете попруги чи підхвістя, як Худобинка-хворостинка , і не скинете його милість у грязюку. – Вам немає потреби його вбивати. —

– А скажіть, хто була ця Худобинка-хворостинка ? – Яке образливе і безграмотне питання, сер, це однаково, що запитали, в якому році ( ab urbe condіta [174] ) спалахнула Друга Пунічна війна. [175]– Хто була Худобинка-хворостинка! – Читайте, читайте, читайте, читайте, мій неосвічений читачу! читайте, або, – ґрунтуючись на вивченні великого святого Параліпоменона [176]– я вам пораджу краще відразу ж кинути цю книгу; бо без великої начитаності, під якою, як відомо вашій превелебності, я маю на увазі великі знання, ви так само мало здатні будете осягнути мораль наступної мармурової сторінки (строкатої емблеми мого твору!), як найбільші мудреці з усією їх прозорливістю нездатні були розгадати безліч думок, висновків та істин, які й дотепер таємничо приховані під темною пеленою сторінки, зафарбованої чорним. [177]