Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Я гадав, любов річ радісна, – зауважив дядько Тобі.

– Це (іноді), з дозволу вашої милості, найсерйозніша річ на світі.

– На прохання молодої жінки, – вів далі капрал, – віз із пораненими поїхав без мене; вона їх переконала, що я негайно помру, якщо мене знову в нього покладуть. Отже, коли я прийшов до тями – я виявив, що перебуваю в тихому, спокійному сільському будиночку, де, окрім молодої жінки, селянина і його дружини, нікого не було. Я лежав упоперек ліжка в кутку кімнати, з пораненою ногою на стільці, а молода жінка стояла біля мене, однією рукою тримаючи біля мого носа кінчик змоченої в оцті носової хустки, а другою розтираючи мені скроні.

– Спочатку я її вважав за дочку селянина (тому що то не був готель) – і запропонував їй гаманець із вісімнадцятьма флоринами; його прислав мені на пам’ять мій бідолашний брат Том (тут Трім витер сльози), через одного рекрута, перед самим своїм від’їздом у Лісабон. —

– Я ніколи ще не розповідав вашій милості цієї жалісної історії, – тут Трім утретє витер сльози. – Молода жінка покликала в кімнату старого з дружиною і показала їм гроші для того, щоб мені було надано ліжко й різні дрібниці, які мені знадобляться, поки я не видужаю настільки, що мене можна буде перевезти в госпіталь. – Ось і відмінно, – сказала вона, зав’язуючи гаманець, – я буду вашим банкіром, – але оскільки посада ця не забере у мене багато часу, я буду також вашою доглядальницею.

– По тому, як вона це сказала, а також по її сукні, яку я почав тоді роздивлятися уважніше, я переконався, що молода жінка не може бути дочкою селянина.

– Вона була уся в чорному до самих п’ят, а волосся її закривала батистова пов’язка, щільно стягнута на лобі; це була, з дозволу вашої милості, одна з тих черниць, яких, як відомо вашій милості, багато є у Фландрії, де їм дозволяють жити не в монастирі. – З твого опису, Тріме, – сказав дядько Тобі, – я доходжу висновку, що то була молода бегінка; їх можна зустріти тільки в іспанських Нідерландах – та ще, мабуть, в Амстердамі – вони відрізняються від інших черниць тим, що можуть залишати свій монастир, якщо побажають одружитися; вони відвідують хворих і доглядають їх за обітницею – я б вважав за краще, щоб вони це робили за добротою серця.

– Вона мені часто повторювала, – сказав Трім, – що доглядає мене заради Христа, – мені це не подобалось. – Я думаю, Тріме, ми обоє помиляємося, – сказав дядько Тобі, – треба буде запитати містера Йорика сьогодні ввечері у брата Шенді – ти мені нагадай, – додав дядько Тобі.

– Не встигла молода бегінка, – продовжував капрал, – сказати, що вона буде моєю доглядальницею, як уже приступила до виконання своїх обов’язків, віддалившись приготувати щось для мене. – Через короткий час – який мені здався, одначе, довгим – вона повернулася з бинтами і т. д. і т. д. і протягом двох годин старанно зігрівала мені коліно припарками і т. д., потім приготувала мені на вечерю миску рідкої каші – і, побажавши спокійної ночі, пообіцяла знову бути у мене рано-вранці. – Вона побажала, з дозволу вашої милості, те, чого мені не було дано. Всю ніч я кидався в жорстокій лихоманці – образ бегінки усе в мені перевернув – кожну хвилину я ділив світ навпіл – щоб віддати їй половину – і кожну хвилину засмучувався, що мені нічого розділити з нею, окрім солдатського ранця та вісімнадцяти флоринів. – Всю ніч прекрасна бегінка стояла, як ангел, біля мого ліжка, підводячи запону та пропонуючи мені ліки, – мене пробудила від цього сну тільки сама вона, з’явившись у призначений час і простягнувши мені ліки наяву. Признатися, вона майже не відлучалася від мене, і я до того звик отримувати життя з її рук, що серце моє завмирало і кров відливала від обличчя, коли вона виходила з кімнати; і все-таки, – вів далі капрал (роблячи надзвичайно дивний висновок) —

– то не була любов – оскільки протягом трьох тижнів, що вона майже невідлучно перебувала зі мною, власними руками ставлячи вночі та вдень припарки на моє коліно, – я по совісті можу сказати вашій милості – що * * * * * * * * * * * * * * * * * жодного разу.

– Це дуже дивно, Тріме, – мовив дядько Тобі. —

– «Я так само думаю», – сказала місіс Водмен.

– Жодного разу, – сказав капрал.

– Але в цьому немає нічого дивного, – вів далі капрал – побачивши, що дядько Тобі замислився, – адже Любов, з дозволу вашої милості, точнісінько як війна – в тому відношенні, що солдат, хоча б йому вдалось уціліти три тижні вряд до вечора суботи, – може все ж таки бути уражений у серце в неділю вранці. – Якраз це і сталося зі мною , з дозволу вашої милості, з тією тільки різницею – що я раптом без пам’яті закохався в неділю пополудні – любов, з дозволу вашої милості, вибухнула наді мною, як бомба, – ледве давши мені час вимовити: «Господи помилуй».