Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Але в наведеному випадку, – вів далі Кісарцій, – де patrіae поставлене замість patrіs, fіlіa замість fіlіі і так далі – оскільки це помилка тільки у відміні й корені слів залишаються незмінними, вигини їх гілок в той чи інший бік жодним чином не є перешкодою хрещенню, оскільки слова зберігають той же сенс, що й раніше. – Але у такому разі, – сказав Дідій, – має бути доведений намір священика вимовляти їх граматично правильно. – Я з вами абсолютно згоден, шанований побратиме Дідію, – відповів Кісарцій, – і з приводу саме такого випадку ми маємо постанову в декреталіях папи Льва Третього. – Але ж дитина мого брата, – вигукнув дядько Тобі, – не має ніякого відношення до папи – він законний син протестанта, охрещений Трістрамом, всупереч волі та бажанню його батька й матері, а також усіх його рідних. —

– Якщо питання це, – сказав Кісарцій, перебиваючи дядька Тобі, – мало вирішуватися волею та бажанням тільки осіб, що перебувають у спорідненості з дитиною містера Шенді, то місіс Шенді жодним чином не належить до їх числа. – Дядько Тобі вийняв із рота люльку, а батько присунув ближче до столу свій стілець, аби послухати закінчення такого дивного вступу.

– Питання: «Чи родичка мати своєї дитини», – вів далі Кісарцій, – було не лише поставлено, капітане Шенді, кращими нашими законознавцями й цивілістами [213]– але, після ґрунтовного неупередженого дослідження та зіставлення всіляких аргументів за і проти, – він отримав негативне рішення – саме: «Мати не родичка своєї дитини». [214]

Тут батько швидко затиснув рукою рот дядька Тобі з таким виглядом, ніби він хоче сказати йому щось на вухо, – а насправді зі страху перед Ліллібуллеро; – дуже бажаючи почути продовження такої цікавої розмови – він прохав дядька Тобі не чинити йому перешкод. – Дядько Тобі кивнув головою – засунув у рот люльку й задовольнявся уявним насвистуванням Ліллібуллеро. – Кісарцій, Дідій і Тріптолем тим часом продовжували міркувати таким чином.

– Рішення це, – сказав Кісарцій, – що неначе в корені суперечить ходячим поглядам, все-таки мало за себе вагомі аргументи, а після гучної позовної справи, відомої зазвичай під ім’ям справи герцога Саффолкського, відпали всякі сумніви відносно його правильності. – Воно наводиться у Брука – сказав Тріптолем. – І згадується лордом Куком – додав Дідій. – Ви можете також знайти його у Свінберна [215]у книзі «Про заповіти», – сказав Кісарцій.

– Справа ця, містере Шенді, полягала ось у чому: – За правління Едуарда Шостого [216]Чарльз, герцог Саффолкський, у якого був син від одного шлюбу і дочка від іншого, зробив заповіт, по якому відписував своє майно синові, й помер; після його смерті помер також його син – але без заповіту, без дружини й без дітей – коли його мати і єдинокровна сестра (від першого шлюбу його батька) були ще живі. Мати вступила в управління майном свого сина, згідно зі статутом двадцять першого року правління Генріха Восьмого, яким ухвалюється, що у разі смерті особи, що не зробила заповіту, управління його майном має бути передане найближчому родичеві.

Коли ж це управління було (нишком) надане матері, єдинокровна сестра померлого почала тяжбу в церковному суді, посилаючись на те, по-перше, що найближчою родичкою є вона сама, а по-друге, що мати зовсім не родичка покійного; на цій підставі вона просила суд скасувати передачу матері управління його майном і, через згаданий статут, надати це майно їй самій, як найближчій родичці покійного.

А як справа ця була гучна і багато що залежало від його результату – оскільки створювався прецедент, згідно з яким, ймовірно, вирішувалися б у майбутньому багато великих майнових справ, – то найбільші знавці законів нашого королівства та цивільного права взагалі радилися стосовно того, чи родичка мати свого сина, чи ні. – Із зазначеного питання не лише світські юристи – але і знавці церковного права – jurіsconsultі – jurіsprudentes – цивілісти – адвокати – єпископські уповноважені – судді кентерберійської і йоркської консисторії та палати з розбору духівниць, на чолі з головою церковного суду при архієпископові Кентерберійському, були всі одностайно тієї думки, що мати не родичка своєї дитини. [217]—

– А що сказала на це герцогиня Саффолкська? – запитав дядько Тобі.

Несподіване питання дядька Тобі привело Кісарція в більше замішання, ніж заперечення наймайстернішого адвоката. – Він затнувся на цілу хвилину, втупившись у дядька Тобі й нічого йому не відповідаючи, – цією хвилиною скористався Тріптолем, щоб усунути його і самому взяти слово.