Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

Так заведено, що той, хто виголошує жалобну промову, наводить присутнім цілий життєпис небіжчика з додаванням різних похвал та зауважень, і цей звичай дуже добрий, бо навіть у найзасмученішого слухача він викликає огиду й нудьгу, а згідно з досвідом та свідченнями авторитетних психологів, вони розвівають будь-який смуток, отже, таким чином промовець заразом виконує обидва свої обов'язки: складає хвалу небіжчикові і втішає тих, кого той покинув. Є чимало прикладів цього, та й природно, що найзасмученіші після такої промови повертаються додому вдоволені й бадьорі, бо, радіючи, що їх уже ніхто не мучитиме промовою, легко витримують розлуку з небіжчиком. Любі братове, що зібралися тут! Як би я хотів піти за цим вартим найбільшої хвали, випробуваним звичаєм, як би хотів викласти вам докладний життєпис померлого приятеля й брата і котів зажурених обернути в котів задоволених, але це неможливо, справді неможливо. Зрозумійте мене, дорогі мої, любі братове, коли я скажу вам, що про саме життя небіжчика, про його народження, виховання й подальшу діяльність майже нічого не знаю, отже, міг би розповісти вам тільки різні вигадки, недоречні тут, біля тіла небіжчика, бо це місце надто поважне, й невідповідні нашому настроєві, бо він надто врочистий. Тож вибачте, бурші, але я замість тієї довгої, нудної балаканини хочу просто кількома словами сказати, який сумний кінець судився цьому бідоласі, що лежить перед нами закляклий і мертвий, і яким чесним, порядним хлопцем він був за життя! Але… о небо, я збився з тону красномовства, хоч я й кандидат цього мистецтва і сподіваюся, якщо доля захоче, стати професором poeseos et eloquentiae. [306] Поезії і красномовства (калічена лат.).

Гінцман замовк, витер правою лапою вуха, чоло, ніс і вуса, довгим пильним поглядом зміряв небіжчика, відкашлявся, ще раз провів лапою по обличчі і, підвищивши голос, повів далі:

– О лиха доле! О жахлива смерте! Навіщо ти так жорстоко забрала в розквіті літ цього померлого юнака? Братове, кожен промовець повинен знов і знов говорити слухачам те, що їм уже остогидло слухати, тому і я кажу вам те, що ви всі знаєте, а саме: що наш дорогий небіжчик став жертвою лютої ненависті шпіців-філістерів. Туди, на той дах, де ми раніше розважалися, де панували радість і мир, де лунали бадьорі пісні, де лапа до лапи і серце до серця ми були одним цілим, туди він хотів пробратися, щоб у тихій самотині, лише зі старостою Пуфом відзначити пам'ять про ті чудові дні – справді щасливі дні Аранхуеца, [307] Парафраз рядка з «Дон Карлоса» Шіллера: «Кінець чудовим дням в Аранхуеці…» що вже минулись; але шпіци-філістери, які хочуть будь-що не допустити відродження нашого веселого котячого товариства, понаставляли в темних кутках горища пастки, і в одну з них потрапив нещасний Муцій, розчавив собі задню лапу і… мусив померти! Болючі й небезпечні рани, що їх завдають філістери, бо вони завжди послуговуються тупою, щербатою зброєю, але витривалий і дужий від природи небіжчик, незважаючи на небезпечні рани, міг би знов одужати, проте гірке усвідомлення того, що його перемогли підступні шпіци, повалили на самій вершині блискучого життєвого шляху, постійна думка про ганьбу, якої ми всі зазнали, – саме це вкоротило йому віку. Він відмовився від необхідних перев'язок, не вживав ліків… кажуть, він хотів померти. [308] «Кажуть, він хотів померти!» – цитата із «Смерті Валленштейна» Шіллера.

Мене, всіх нас ці останні слова Гінцмана тяжко зажурили, і ми так гірко заплакали й заголосили, що навіть тверді скелі й ті розтопилися б від наших сліз. Коли ми трохи заспокоїлись і знов могли слухати Гінцмана, він натхненно повів далі:

– О Муцію, глянь сюди, глянь на ці сльози, які ми проливаємо за тобою, послухай невтішне голосіння, що лунає по тобі, загиблий коте! Так, глянь на нас згори чи знизу, як тобі тепер зручніше, нехай дух твій буде між нас, коли ти взагалі ще ним порядкуєш, коли те, що жило в тобі, ще не використане десь-інде! Братове! Як уже сказано, я не буду розводитись про життєвий шлях небіжчика, оскільки нічого про це не знаю, зате ще яскравіше в моїй пам'яті постають прекрасні його риси, і я, мої любі братове, хочу вас ткнути в них носом, щоб ви в усій повняві відчули страшну втрату, якої ви зазнали зі смертю цього чудового кота! Послухайте, о юнаки, що поклали собі ніколи не звертати зі стежки доброчесності, послухайте! Муцій був, як мало хто в житті, гідний член котячого товариства, добрий, вірний чоловік, чудовий, ласкавий батько, ревний оборонець правди і справедливості, невтомний добродійник, опора вбогих і відданий товариш у нещасті. Гідний член котячого товариства? Так! Бо він завжди висловлював найкращі погляди, навіть ладен був піти на певні жертви, коли ставалося так, як він хотів, а ворогував він тільки з тими, хто йому опирався і не улягав його волі. Добрий, вірний чоловік? Так! Бо він бігав за іншими кішками тільки тоді, коли вони були молодші і вродливіші за його дружину і коли його спонукало до цього непереборне бажання. Чудовий, ласкавий батько? Так! Бо ніколи не чути було, щоб він, як трапляється серед брутальних, черствих батьків нашого роду, коли в них прокидається особливий апетит, поїдав котресь із своїх дітей, – він був дуже радий, коли мати забирала їх усіх з собою і далі вже не цікавився, де вони живуть. Ревний оборонець правди і справедливості? Так! Бо він не пошкодував би за них свого життя, та що життя нам дароване тільки одне, він не вельми дбав про них, і не можна за це йому дорікати. Невтомний добродійник, опора вбогих? Так! Бо щоразу під Новий рік він виносив на подвір'я маленький хвостик оселедця або кілька дрібних кісточок убогим, голодним братам, а виконавши в такий спосіб свій обов'язок як гідний друг котівства, він бурчав на тих бідних котів, які вимагали від нього ще чогось. Відданий товариш у нещасті? Так! Бо коли він сам опинявся в біді, то не відштовхував від себе тих друзів, якими досі зовсім не цікавився і яких цілком забув.