Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

– Ні, – мовила вголос Юлія, – ні, цього немає, немає і не може бути! Це сам лихий пекельний дух будить у мені, бідолашній, гріховні сумніви! Ні, він не повинен опанувати мене!

Разом із думкою про княжича, про ті загрозливі хвилини, в глибині Юліїного серця ворухнулось почуття, про небезпечність якого можна було здогадатися тільки з того, що від нього Юлії стало соромно, обличчя її спаленіло, а очі наповнились гарячими слізьми. На своє щастя, мила, цнотлива Юлія була досить сильна, щоб погамувати лихого духа, не дати йому запанувати в своєму серці. Тут треба ще раз нагадати, що княжич Гектор був найвродливіший і найоблесливіший з усіх чоловіків, які лише є на світі, що його мистецтво подобатись ґрунтувалося на глибокому знанні жінок, яке він набув у житті, сповненому щасливих пригод, і що саме молоду недосвідчену дівчину могла злякати переможна сила його погляду, всієї його постаті.

– О Йоганнесе, – лагідно мовила вона, – ти добра, чудова людина, хіба ти не станеш мені обороною, як обіцяв? Хіба ти не втішиш мене, промовляючи до мене райськими звуками, що відлунюють у моїх грудях?

Сказавши так, Юлія відкрила фортепіано й почала грати і співати Крейслерові твори, які вона найдужче любила. І справді скоро вона втішилась і повеселішала, спів переніс її в інший світ, де не було ні княжича, ні Гедвіги, хворобливі марення якої так збентежили її.

– Ще мою улюблену канцонету! – сказала Юлія і почала «Mi lagnero tacendo», [303] «Мовчки нарікаю» (італ.). яку поклали на музику стільки композиторів.

Справді, ця пісня вдалася Крейслерові найкраще. Солодкий біль палкої любовної туги був відданий простою мелодією, так правдиво і з такою силою, що жодна чутлива душа не могла лишитись байдужою до неї. Юлія скінчила і, цілком заглиблена в спогади про Крейслера, взяла ще кілька акордів, що були ніби відлунням її почуттів. Зненацька двері відчинилися, вона озирнулась на них і не встигла підвестися зі стільця, як княжич Гектор уже стояв навколішки перед нею і міцно тримав її за руки. З несподіванки й ляку вона голосно зойкнула, але княжич почав заклинати її дівою Марією і всіма святими заспокоїтись і подарувати йому хоча б дві хвилини райської втіхи – бачити і слухати її. Слова, з якими він звертався до неї, могло підказати тільки шаленство найпалкішої пристрасті. Він обожнює її, казав княжич, нікого більше, лише її, йому страшно навіть подумати про одруження з Гедвігою, то була б для нього смерть. Тому він хотів утекти, але скоро могутнє почуття, яке скінчиться тільки разом з його життям, погнало його назад, і він вернувся, аби лише побачити Юлію, аби поговорити з нею, сказати їй, що він живе тільки нею, що вона для нього все на світі!

– Геть! – крикнула Юлія в страшному збентеженні. – Геть! Ви вб'єте мене, княжичу!

– Ніколи! – вигукнув княжич, у нападі любовного шалу притискаючи руки Юлії до своїх уст. – Ніколи! Настала та хвилина, що подарує мені життя або смерть! Юліє, ангеле мій! Невже ти знехтуєш мене, знехтуєш того, для кого ти – все життя, вся радість світу? Ні, ти кохаєш мене, Юліє, я знаю, о скажи, що ти мене кохаєш, і для мене відкриються небеса невимовного блаженства!

На цьому слові княжич обняв Юлію, майже непритомну з жаху, й палко пригорнув її до своїх грудей.

– Горе мені, – майже задихаючись, вигукнула Юлія, – горе мені, невже наді мною ніхто не змилосердиться?

Тієї миті полум'я смолоскипів осяяло вікна, і за дверима залунали голоси. Уста Юлії обпік палкий поцілунок, і княжич утік.

Юлія в нестямі кинулась, як уже сказано, назустріч матері, і та з жахом почула від неї, що сталося. Вона почала, як тільки могла, втішати бідолашну Юлію і запевняти її, що неодмінно витягне княжича, на його сором, із того сховку, де він, мабуть, пересиджує дні.

– О не робіть цього, мамо, – сказала Юлія, – я загину, якщо князь, якщо Гедвіга довідаються… – і, гірко заплакавши, вона сховала обличчя в матері на грудях.

– Ти маєш слушність, – мовила радниця, – ти маєш слушність, моя люба, добра дитино, нехай поки що ніхто не знає і навіть не здогадується, що княжич тут, що він чигає на тебе, моя мила, цнотлива Юліє! Ті, що в змові з ним, мусять мовчати. Бо немає ніякого сумніву, що в княжича є спільники, а то як би він міг лишитися непоміченим тут, у Зіггартсгофі, і закрастися в наш дім? Я не збагну, як княжич зумів утекти звідси, не зустрівши мене й Фрідріха, що освітлював мені дорогу. Старого Георга ми бачили і, він спить, і сон у нього неприродно міцний, а де Нанні?